Ерагон. Спадок - Крістофер Паоліні

Утім Арія аж ніяк не була засмучена.

«Якщо ти хочеш, щоб вона поважала тебе, — звертаючись до Фірнена, сказала ельфійка, — ти просто зобов’язаний вкусити її у відповідь».

Арія глянула на Ерагона, лукаво підвівши ліву брову.

Вершник теж стримано посміхнувся.

Очевидно, слова ельфійки трохи підбадьорили Фірнена, хоч він усе одно вагався. У всякому разі, коли Сапфіра знову клацнула щелепами, він відстрибнув назад. Однак за якусь мить зелений дракон голосно ревнув, підняв крила, неначе хотів показати, що він більший, ніж здається на перший погляд, і напав на Сапфіру, вкусивши її за задню лапу.

Навряд чи Сапфірі було аж надто боляче. Так чи інакше, вони знов почали кружляти, рохкаючи все гучніше й гучніше. Потім Фірнен іще раз стрибнув убік Сапфіри. На цей раз йому вдалося схопити Сапфіру за шию й притиснути її голову до землі.

Сапфіра не пручалася так сильно, як могла. Ерагонові неважко було здогадатися, що вона просто дозволила Фірнену спіймати себе, бо таке не зумів би зробити навіть сам Торнак.

— А залицяння в драконів не дуже лагідне, — посміхнувся Вершник до Арії.

— Г-м. Ти гадав, що вони будуть казати одне одному ніжні слова?

— Та ні.

Сапфіра тим часом вигнула шию й скинула Фірнена, відскочивши назад. Вона заревла і вдарила кігтями передніх лап по землі, а Фірнен у відповідь підняв голову до неба й випустив хвилястий язик зеленого полум’я, мабуть, удвічі довший за його власне тіло.

— Ого! — задоволено вигукнула Арія.

— Що?

— Це він уперше вивергає вогонь!

Сапфіра також дихнула полум’ям — Ерагон відчував жар на відстані п’ятдесяти футів, — а потім припала до землі й стрибнула просто в небо, набираючи висоту. За мить те саме зробив і Фір — Ерагон та Арія мовчки дивилися на осяйних драконів, які здіймались у небо все вище й вище, кружляючи по спіралі один за одним і вивергаючи з пащ стовпи полум’я. Ця картина сповнювала їхні душі благоговінням: вона була первозданна, красива й страшна водночас. Ерагон подумав, що зараз вони є свідками стародавнього ритуалу, чогось такого, що є серцевиною природи, без чого земля давно б змарніла й вимерла.

Його зв’язок із Сапфірою почав слабшати, оскільки відстань між ними зросла, але він усе ще міг відчувати жар тієї всеосяжної пристрасті, якій були підлеглі всі створіння, навіть ельфи.

За якусь мить дракони майже зникли з поля зору. Тепер вони були такі маленькі, що здавалося, ніби то не що інше, як дві мерехтливі зірочки, які кружляють одна навколо іншої в неосяжній високості неба. Та як би далеко вони не були, Ерагон усе одно відчував спалахи думок і почуттів Сапфіри. Вони не були для Вершника зовсім новими — Елдунарі ділилися з ним і такими спогадами, — однак його щоки й кінчики вух чомусь горіли, і він відчував, що не в змозі глянути Арії прямо в очі.

Судячи з усього, почуття драконів неабияк вплинули й на ельфійку, але в інший спосіб. Принаймні вона спостерігала за Сапфірою й Фірненом з ледь помітною посмішкою, а її очі сяяли яскравіше, ніж будь-коли раніше, так, неначе вигляд драконів сповнював її гордістю й щастям.

Ерагон зітхнув, присів навпочіпки й почав малювати на землі стеблом травинки.

— Що ж, — сказав він, — це не забрало в них багато часу.

— Ні,— відповіла Арія.

Минуло кілька хвилин. Вона стояла, а він так і сидів навпочіпки. Довкола панувала тиша, хіба що легкий вітрець час від часу порушував її.

Нарешті Ерагон насмілився підняти очі на Арію. Вона була красивіша, ніж будь-коли раніше. Можливо, тому, що тепер Вершник бачив у ній не лише свого друга й союзника, — він бачив жінку, яка допомогла йому рятуватися від Дурзи, яка билася поруч із ним проти численних ворогів, яку полонили разом із ним під Драс-Леоною і яка, нарешті, вбила Шруйкана. Він пам’ятав, що вона розповідала йому про своє життя в Елесмері, коли була малою, про її складні стосунки з матір’ю і про те, чому вона залишила Ду Вельденварден і стала посланницею ельфів. Він думав також про рани, від яких вона страждала: деякі завдала їй мати, деякі йшли від самотності, що її вона зазнала, живучи серед людей і гномів… А ще був біль від втрати Фаоліна, від катувань у Джиліді…

І все, про що думав Вершник, породжувало в ньому відчуття глибокого внутрішнього зв’язку з ельфійкою, якусь незрозумілу печаль і ревне бажання назавжди зберегти те, що він бачить і відчуває в цю мить.

Арія теж про щось думала, дивлячись на небо. Тоді Ерагон роззирнувся навколо й побачив шматок сланцю, який виблискував на землі. Намагаючись не порушити тишу, він вирив його руками й витер грязюку. Камінь став чистий-чистий. Вершник пригадав закляття, потрібне для того, щоб з’явилися кольори. Тихо промовив слова…

Якесь ворушіння, схоже на вир води, пробігло поверхнею сланцю. За мить на камені розквітли кольори — червоний, синій, зелений, жовтий… Вони почали сплітатись у лінії й обриси, змішуватися, утворюючи тонкі відтінки. Ще трохи — і з’явився образ Арії.

Тільки-но малюнок був готовий, Ерагон зняв закляття й уважно роздивився фаіртх. Він був задоволений тим, що бачив. Цей образ передавав єство Арії значно краще, ніж її фаіртх, який він зробив у Елесмері. Він мав глибину, якої бракувало іншим. Можливо, він не був аж надто довершений з погляду композиції, але Ерагон пишався тим, що зумів передати характер ельфійки. Здавалось, у цьому образі він спромігся підсумувати все, що знав про неї — і світле, і темне.

Іще якусь мить Вершник милувався образом, а потім узяв і відкинув сланець від себе. Він хотів розбити його об землю.

«Кауста», — сказала Арія, і фаіртх, описавши в повітрі дугу, ліг на її долоню.

Ерагон хотів щось сказати й пояснити чи вибачитись, — але так нічого й не сказав.

Тим часом Арія пильно роздивлялась фаіртх. Спливла довга хвилина, друга, третя…

Нарешті Арія опустила фаіртх. Вершник підвівся й простягнув руку, щоб забрати його, та ельфійка наче завмерла. Вона була чимось збентежена. В Ерагона похололо на серці — фаіртх засмутив Арію.

Аж раптом ельфійка глянула йому прямо в очі й сказала прадавньою мовою:

— Ерагоне, якщо ти не проти, я б хотіла назвати тобі моє справжнє ім’я.

Спершу Вершник навіть не знав, що відповісти. Він був просто приголомшений — якусь мить помовчав, потім невиразно кивнув головою.

— Для мене велика честь почути його, — нарешті мовив він.

Арія зробила крок уперед, приклала губи йому до вуха