Житіє моє - Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова
Мої істинні цілі були більш приземленими.
Звичайно, я не збирався повторювати подвиг «нагляду», який двадцять років ганяв Чудесників по всій Інгерніці. Треба воно мені як лисому гребінь. Але, якщо міркувати логічно, що такого нового міг сказати Чарак про небезпечні древні амулети, аби НЗАМПІС отак негайно заворушився? Тільки те, що насправді їх не знищили. Варто перехопити артефакти, і Чудесники стрункими колонами попруть в мої гарячі обійми. Справа за малим — піти, взяти…
З іншого боку, якби до цих штуковин було просто добратися, сектанти не стали би викаблучуватися з імітацією ритуалу. І ще — для пошуків чомусь потрібен некромант. Я все ще не вірив, що ритуал на шість підневільних жертв (навіть якщо до них додати дюжину добровільних) може викликати світову катастрофу. Мені треба було більше інформації про Білий Халак, Літургію Світла і тому подібний мотлох. Природньо, не з офіційних джерел (я ще в Фінкауні зрозумів, чого варті всі ці публічні бібліотеки). Результатом моїх роздумів стало те, що ми їхали в Хо-Карг. Якщо Хемаліс не знає пари-трійки букіністів, які спеціалізуються на забороненій літературі з магії, то я прополю справжньому Йоганові всі грядки.
Трансконтинентальний експрес залишав Редстон о другій годині дня. Від мене вимагалося пройти через заюрмлену площу, ні з ким не погавкавшись, і закритися в купе. Я щільно притискав до грудей свою торбу, ступав слід-в-слід за міс Фіберті і намагався не роззиратися навколо. Хто б знав, як важко тримати морду в такому от розслаблено-дебільному стані! Але міс Фіберті стверджували, що варто мені насупитися, як всяка подібність на білого зникає. Незрозуміло, як я досі не проколовся?
Локомотив уже стояв під парами, вагони потрохи заповнювалися пасажирами. До жаданого притулку залишалося кілька кроків, коли за плечима почулося захоплене верещання:
— Я вас знаю!
Через натовп до нас пробивалося якесь дівчисько в сукенці божевільних кольорів і з дюжиною хвостиків, які стирчали на всі боки (прямо, кактус). От бадилля дурне! Я з сумом почав прикидувати, чим би таким шваркнути енергійну особу, щоби амулети контролю не задеренчали.
— Ви міс Фіберті!
Тьху ти! Моя супутниця аж зарум’янилася від збентеження.
— Так. На жаль, я вас..
— Я — Ненсі! Звичайно, ви мене не пам’ятаєте. Я брала у вас автограф на зустрічі в Ліден-холі!
— Так-так, звичайно.
Вслід за крикливою дівкою з’явився поважний джентльмен з золотим ланцюжком на камізельці.
— Дозвольте відрекомендуватися — містер Даккер. Моя донечка просто в захваті від вашої книжки.
— Так, так, так! — гарцювала навколо донечка. — Я знаю, ви подорожуєте, щоби зібрати матеріал для нової книжки. Правда? Правда? Теж про чорних магів?
— Е-е-е… Без сумніву…
Щось мені підказувало, що наступною книжкою міс Фіберті буде: «Жорстоке вбивство в трансконтинентальному експресі».
— А це ваш помічник?
— Племінник. Ми разом їдемо в Хо-Карг. — Міс Фіберті спробувала перехопити ініціативу. — Ви також до столиці?
Ліпше б вона не питалася. Дівуля затараторила, в її довгих швидких фразах калейдоскопом закрутилися незнайомі мені імена, місця і обставини. У когось песики, чи це вона хоче песика? Не песика, а кроликів? І не завести? Ситуацію врятував містер Даккер, очевидно, краще призвичаєний до товариства своєї доньки.
— Сільськогосподарська виставка в Кильємі, — коротко пояснив він.
На щастя для себе, успішний торговець Даккер виявився чоловіком економним і не готовим переплачувати за комфорт вдвічі, тому його донечці довелося відчепитися від міс Фіберті і чапати до себе в економ-клас (знаменита письменниця заледве відітхнула). А от я вирішив не піддаватися жадобі: нас чекали два одномісних люкси, сполучені через внутрішні двері, — дуже зручно, хоч і дорогувато. Справа не в любові до розкошів, просто мене лякала ідея грати роль білого всі двадцять чотири години на добу.
Я гепнувся на диван в чому був і зрозумів, що цього разу для відновлення душевної рівноваги мені доведеться лічити мінімум до ста. За стінкою щось обговорювала з провідником міс Фіберті, на пероні гомоніли пізні пасажири, час стоянки експресу закінчувався. На той момент, як здригнулися зчіпки і стукіт коліс почав зливатися у звичний розмірений ритм, я вже цілком оволодів собою, події на вокзалі стали здаватися кумедною пригодою. Відчуваю, час мені, нарешті, прочитати книжку про самого себе. Раптом, це комедія?
Моя компаньйонка постукала у двері, що розділяли наші купе.
— Я збираюся у вагон-ресторан. Замовити тобі щось?
Для білого було б нормально просидіти всю поїздку за закритими дверима, але я не мав наміру настільки вживатися в образ. Навіщо? Через три дні ми зійдемо в столиці, а експрес покотиться далі, і ніхто не встигне мене запазити.
— Ні, я з тобою.
Хто ж знав, що містер Даккер береже шлунок і надає перевагу вечерям в ресторані для першого класу? Я-то думав, вони так і будуть до самого Кильєма канапками перебиватися.
— І-і-і!!! Міс Фіберті!
Напевно, її мама — циркулярна пила. У мене від таких звуків пальці сверблять і файєрбол в руку проситься. За яких тридцять секунд донечка Ненсі просвітила всіх присутніх (включно з офіціантами і кухарями), який геній словесності їде з ними поряд. Серед жуючих виявилося мінімум п’ятеро, знайомих з предметом і готових підтримати тост. Абсолютно даремно: дівуля, отримавши чергову дозу натхнення, почала віщати про тонкі алегорії і життєвість персонажів. А деякі ж сюди їсти прийшли.
Я втупився поглядом в тарілку і зосередився на руханні щелепами (не забувати про свою личину!). Татечко Даккер вчинив точно так само. Очевидно, йому було плювати, яке враження його донька справляє на інших, поки вона лишає в спокої його. Міс Фіберті намагалася придумати спосіб ввічливо заткнути пискляву дурепу, але поки що безрезультатно.
Через пару хвилин проблему усвідомили всі.
Найбільш слабонервні поступово розраховувалися і залишали столики. Більш стійкі відверталися, ховаючи посмішки, а позбавленим почуття гумору залишалося лише сердито сопіти. Потім сонечко Ненсі перейшла до переказу сюжету…
Першим не витримав сивий чоловік, який сидів до нас спиною.
— Ну,
