Шлях королів. Хроніки Буресвітла - Брендон Сандерсон
Тож Четвертий міст тримав Каладіна якомога далі від сторонніх очей. І ніколи не залишав самого. У жодному разі.
«А бодай тобі буря», — подумав Тефт, опускаючись навколішки біля командира, котрий метався в гарячці між сплутаних ковдр: очі заплющені, обличчя залите потом, а тіло перемотане страхітливою кількістю бинтів. На більшості з них проступила кров. Його людям бракувало грошей, щоб змінювати пов’язки з належною регулярністю.
Наразі чергував Шрамм. Цей невисокий чоловік із вольовим обличчям сидів у Каладіна в ногах.
— Як він? — запитав товариш.
— Здається, йому гіршає, Тефте, — тихо промовив доглядач. — Я чув, як він марив про темні силуети — махав на них руками та кричав, щоби не підходили. А ще розплющував очі. Але, схоже, бачив не мене, а щось інше. Присягаюся.
«Спренів смерті, — подумав Тефт, відчуваючи, як по шкірі продирає мороз. — Борони нас, Келеку».
— Я зміню тебе, — сказав він, опускаючись долі. — А ти йди щось перекуси.
Блідий на вигляд Шрамм підвівся. Якщо Каладін, переживши великобурю, зрештою загине від ран, ця смерть деморалізує команду. Зсутулившись, він почовгав із казарми.
Тефт довгенько дивився на Каладіна, силкуючись зібрати докупи думки й почуття.
— Чому тепер? — прошепотів він нарешті. — Чому саме тут? Стільки людей виглядали тебе, а ти об’явився тут?
Хоча, звичайно, Тефт забігав наперед. Не міг сказати напевне. Були лише припущення й надії. Ні, не надії — побоювання. Він знехтував Прожектерами. Й ось один із них перед його очима. Тефт попорпався в кишені й видобув три невеличкі діамантові сфери. І хоча скільки води спливло, відколи він востаннє відкладав щось із платні, а от їх усе ж приберіг — весь у роздумах і тривогах. Вони палали Буресвітлом у нього на долоні.
Чи справді він хотів дізнатися?
Зціпивши зуби, Тефт присунувся ближче до безпам’ятного Каладіна й зазирнув йому в обличчя.
— Ти, покидьку, — прошепотів він. — Буревикидню. Що, надибав гурт бідолах, які смикалися на шибениці, поослаблював їхні зашморги, а тепер хочеш знову затягти? Я не дозволю тобі, чуєш? Не дозволю.
Він вклав сфери в Каладінову долоню, затис їх у його безсилих пальцях, а тоді переклав цю руку йому на живіт. Потім опустився на підібгані ноги. Що ж станеться? Усі балачки про здібності Прожектерів були звичайними небилицями. «Рябої кобили сном», як називав це Тефт. Рожевими мріями ідіотів.
Він чекав. Але, звичайно ж, нічого не відбувалося. «Ти й сам не менший ідіот», — сказав собі Тефт. І потягнувся до руки Каладіна. На ці сфери можна хильнути кілька чарчин.
Раптом Каладін хапонув ротом повітря — зробив швидкий, короткий, потужний вдих.
І світло в його руці згасло.
Тефт застиг — у нього очі на лоб полізли. Із Каладінового тіла почали здійматися струминки Світла. Ледве помітні, однак помилки бути не могло: воно сочилося осяйним білим Буресвітлом. Немовби того щойно занурили в гарячу ванну, і тепер його шкіра парувала.
Каладінові очі розплющилися й теж почали струменіти світлом — блідо-бурштинового відтінку. Він знову голосно втягнув повітря, і пасма світла, звиваючись, простелилися довкола відкритих ран у нього на грудях. Деякі з них затяглися й зарубцювалися.
А тоді все скінчилося: у крихітних скалках вичахло Світло. Очі Каладіна заплющилися, він затих. Рани так само залишалися небезпечними, жар не спадав, проте на шкірі проступив легкий рум’янець. А набряки й почервоніння довкола кількох глибоких порізів трохи спали.
«Боже милосердний, — пробурмотів Тефт, усвідомлюючи, що тремтить. — Всемогутній, низринутий з небес, щоб оселитися в наших серцях… То це правда». Він схилив голову до кам’яної долівки й міцно заплющив очі, з куточків яких котилися сльози.
«Чому тепер? — знову промайнула думка. — Чому тут? І, заради всього святого, чому я?»
Тефт завмер отак на сто ударів серця — рахував їх, задумливий і стривожений. А потім звівся на ноги й забрав уже тьмяні сфери з Каладінової руки. Треба буде обміняти їх на заряджені. А тоді повернутися, щоби той і їх осушив.
Доведеться діяти обережно. Щодня по кілька сфер, не більше. Бо якщо хлопчина видужає надто швидко, це приверне забагато уваги.
«І треба повідомити Прожектерів, — подумав він. — Треба…»
Але де їх узяти? Вони мертві, і він сам був у цьому винен. А коли й існували інші, Тефт і гадки не мав, як на них вийти.
Кому розповісти? Хто повірить йому? Каладін, напевно, і сам не розумів, що робить.
Краще не розводитися про це — принаймні доки не зорієнтується, як із цим бути.
39
Те, що вплавилося в неї
«За один удар серця Алезарв був на місці — подолав відстань, піший шлях якою зайняв би понад чотири місяці». — Ще одна легенда, цього разу запозичена з книги Калінам «Серед темнооких». Див. с. 102. Їхній фольклор аж кишить оповідями про миттєві переміщення в просторі та Присяжні брами.
Рука Шаллан літала над планшетом, неначе рухаючись із власної волі, і затиснута в ній вуглина шкрябала по аркушу, залишаючи риски й тіні. Спочатку жирні лінії — ніби скривавлені сліди великого пальця, яким різко провели по шорсткому граніту. І тоненькі штрихи, немов надряпані шпилькою.
Вона сиділа у відведеній їй кам’яній кімнатчині Конклаву, що скидалася на шафу. Жодних вікон, нічим не оздоблені гранітні стіни. Лише ліжко, дорожня скриня, тумбочка та письмовий столик, який правив їй і за мольберт.
Один-єдиний рубіновий броам кидав на малюнок криваве світло. Зазвичай, щоби той вийшов переконливим, їй треба було цілеспрямовано запам’ятати сцену. Із зусиллям кліпнути очима, змушуючи світ завмерти, і закарбувати його у своїй пам’яті. Вона не зробила цього, коли Джасна розправлялася з грабіжниками. Страх і хвороблива зачарованість баченим повністю її паралізували.
Попри це, кожен з епізодів поставав перед її внутрішнім зором так само яскраво, ніби дівчина навмисно його запам’ятала. Причому від перенесення на папір ці спогади не зникали. Вона не могла позбутися їх. Ті смерті вплавилися в неї.
Шаллан відкинулася на спинку стільця, і рука її затремтіла: перед нею лежав точно відтворений вуглиною задушливий нічний пейзаж, затиснутий між парканами провулка. А ще — корчі людської постаті, охопленої вогнем, що здіймається до неба. Дівичина схопила її в
