Шлях королів. Хроніки Буресвітла - Брендон Сандерсон

Шаллан огляділася довкола, щоби переконатися, що вона все ще сама, і розчаровано опустилася на сидіння. Нан Балат розпитував у Луеша, як працює цей пристрій, і той відповів, що легше показати, ніж пояснити. Обіцяв, що проконсультує їх, якщо Шаллан і справді вдасться поцупити його у Джасни.

А тепер дворецький був мертвий. Невже їй судилося привезти цю річ додому лише для того, щоб одразу ж віддати тим небезпечним людям, так і не скориставшись нею для здобуття багатства, яке захистило б її родину? І все тому, що ніхто з них не знає, як же її задіяти?

Інші фабріали, з якими вона мала справу, були прості в користуванні, але ж їх сконструювали новочасні ремісники-фабриаліри. А Душезаклиначі були витворами прадавніх часів. І способи приведення їх у дію мали відрізнятися від теперішніх. Вона вдивлялася в осяйні самоцвіти, навішені з тильного боку п’ястка. Звідки б це їй дізнатися, як послуговуються пристроєм, якому багато тисяч років і який заборонений для всіх, крім подвижників?

Шаллан засунула Душезаклинач назад до капшука. Схоже, їй знову світили пошуки в Паланеумі. Або так, або треба запитати в Кабсала. Та чи вийде в неї зробити це, не викликавши підозр? Вона відкрила подароване варення, відщипнула шматок хліба й заходилася їсти, неспішно розмірковуючи. Якщо Кабсал і сам не знає, а вона так нічого й не знайде аж до самого від’їзду з Харбранта, чи залишалися ще якісь варіанти? А якщо передати цей артефакт веденському королю чи, скажімо, подвижникам — чи не зможуть ті захистити її родину в обмін на такий подарунок? Не стануть же вони всерйоз дорікати їй за те, що обікрала єретичку. Тож доки Джасна не знатиме, у кого ж її фабріал, вони будуть у безпеці.

Але від таких роздумів їй чомусь стало ще гірше. Украсти Душезаклинач, щоб урятувати рідних — це одне, але передати його тим самим подвижникам, яких так зневажала наставниця? Це перетворить її на ще мерзеннішу зрадницю.

От і знову нелегке рішення. «Що ж, — подумалося Шаллан, — добре, що Джасна так наполегливо прагне намуштрувати мене у їхньому прийнятті. Доки все це закінчиться, я стану неабияким фахівцем…»

40

Червоно-сині очі

«Смерть на вустах. Крик у повітрі. Обвуглена шкіра». — Це з «Останньої Руйнації» Амбріана, див. рядок 335.

Каладін, похитуючись, вийшов на світло, затуливши очі від палючого сонця, і босими ногами відчув перехід від холодного каміння всередині казарми до прогрітого променями — іззовні. Повітря було трохи вільге, але не таке задушливо вологе, як упродовж попередніх тижнів.

Він сперся рукою об дерев’яний одвірок, відчуваючи, як підкошуються непокірні ноги, а плечі гудуть, наче після триденного переносу моста. Тоді глибоко вдихнув. Бік мало би пронизати болем, але відчулася тільки залишкова ломота. Деякі з глибших ран усе ще вкривали струпи, але менші повністю загоїлись. Голова була напрочуд ясна. І навіть не боліла.

Він звернув за ріг казарми, з кожним кроком почуваючись сильнішим, хоча й притримувався рукою за стіну. Лопен йшов услід: гердазієць саме чергував біля Каладіна, коли той прокинувся.

«Я маю бути мертвий, — подумав командир. — Що відбувається?»

З іншого боку казарми він, на свій подив, побачив, що його люди зайняті щоденним тренуванням — вправляються у перенесенні моста. Попереду, у центрі, біг Скеля, надаючи ритму, як-от колись Каладін. Добувшись до протилежного кінця складського двору, вони розвернулися й помчали назад. І лише коли майже проминули казарму, один із мостонавідників першої лінії — Моаш — нарешті помітив Каладіна. Він застиг, як укопаний, від чого решта обслуги замалим не повалилася з ніг.

— Та що там з тобою? — крикнув йому ззаду Торфін, чию голову звідусіль оточувала деревина, застуючи огляд.

Але Моаш не слухав. Він випірнув з-під настилу й широко розплющеними очима вп’явся в Каладіна. Скеля поспішливо гукнув носіям, щоб опускали міст. Ще кілька з них угледіли командира, і їхні обличчя набули того ж благоговійного виразу, що й у Моаша. Гоббер і Пійт майже повністю оклигали й уже тренувалися разом з іншими. От і добре. Тепер їм знову капатиме платня.

Мостонавідники в знайомих шкіряних жилетах мовчки підійшли до Каладіна. Однак трималися на деякій віддалі, неначе сумніваючись, чи не занадто він тендітний. Або священний. На голих грудях командира виднілися майже зарубцьовані рани. Той був убраний у самі лише формені штани до колін.

— Вам, хлопці, і справді варто потренуватися, як діяти в тому разі, коли котрийсь із вас спіткнеться чи провалиться, — сказав Каладін. — Коли Моаш різко зупинився, ви всі заледве не попадали. На полі бою це може мати катастрофічні наслідки.

Ті витріщалися на нього, не вірячи своїм очам, і це змусило його всміхнутися. За мить усі вони скупчилися навколо командира, сміючись і поплескуючи того по спині. У випадку з ослаблим після хвороби це було не зовсім доречне привітання — а надто у виконанні Скелі, — проте Каладін оцінив їхній запал.

Лише Тефт не долучився до гурту. Підстаркуватий мостонавідник стояв осторонь, схрестивши руки на грудях.

— Тефте? — кинув йому командир. — Ти в нормі?

Той фиркнув, але вичавив якусь подобу усмішки:

— Не думаю, що ті хлопці аж так часто миються, щоб і я міг підійти та обійнятися. Не ображайся.

Каладін засміявся:

— Я розумію.

Востаннє він «мився» під час бурі.

Великобуря.

Решта мостонавідників і далі сміялися, запитували про самопочуття й вимагали від рогоїда, щоби той перевершив самого себе, готуючись до вечірніх посиденьок біля вогнища. Каладін усміхався й кивав, запевняючи, що почувається добре, але сам пригадував стихію.

Він чітко її пам’ятав. Як чіплявся за кільце у крівлі, пригнувши голову й заплющивши очі, марно ховаючись від шаленого потоку. Згадав Сил, яка стояла, прикриваючи його, немовби могла відігнати страшну негоду. Тепер її щось не видно. Де ж це вона?

Він також пригадав обличчя. Сам Прародитель бур? Звісно, ні. Галюцинація. Так… так… звичайно, він марив. Спогади про спренів смерті переплутались із наново пережитими епізодами минулого, і до тих та інших домішалися якісь дивні, раптові поштовхи сили — льодяної, проте підбадьорливої. Немов після довгої ночі в задушливій кімнаті вдихаєш прохолодне вранішнє повітря або розтираєш натруджені м’язи соком ґулкетового листя, який водночас зігріває й холодить.

Він так ясно пригадував ці моменти. Що спричинило їх? Гарячка?

— Скільки я провалявся? — запитав він, рахуючи своїх