Шлях королів. Хроніки Буресвітла - Брендон Сандерсон

— Чому? Що спонукало тебе передумати?

— Мені треба збагнути, як вони мислять, — відказав Кел, кивком вказуючи на маєток за спиною. — Вони ж бо навчені низати слова, мов перли. І я маю знати, як триматися з ними й давати відсіч. А не щулитись, як… — Він затнувся.

— Як-от я? — зітхнувши, спитав Лірін.

Кел закусив губу, однак змушений був запитати:

— Скільки сфер ти погодився віддати йому? Мені ще вистачить на навчання?

— Я не дав йому й однієї.

— Але ж…

— Ми якийсь час сперечалися, торгуючись. А тоді я вдав, ніби втратив самовладання, і пішов.

— Вдав? — перепитав спантеличений Кел.

Його батько нахилився вперед і зашепотів, щоб кучер не зміг підслухати. Хоч екіпаж так трясло на камінні, що за гримотінням коліс ця загроза навряд чи існувала.

— Нехай Рошон гадає, що я готовий прогнутися. Сьогоднішня зустріч має залишити враження, ніби я впав у розпач. Спочатку підкреслена незалежність, тоді безсила лють — і той вирішив, що все: спікся голубчик. Потому ганебний відступ. За кілька місяців він знову запросить мене, от тільки трохи «помаринує».

— Але ти й тоді не прогнешся? — прошепотів Кел.

— Ні. Бо якщо дати хоч кілька сфер, це роздражнить його апетит щодо решти. Ці землі вже не такі родючі, як колись, тому після програшу політичних баталій Рошон замалим не банкрут. Я й досі не знаю, котрий із вельмож направив його сюди нам на муку, проте охоче дав би йому прочухана…

Злютованість у Ліріновому голосі ошелешила Кела. На його пам’яті це була найстрашніша погроза насильством, яку той чув від батька.

— Але навіщо взагалі проходити через це? — пошепки спитав він. — Ти ж сказав, що ми й далі можем опиратися. І мама такої ж думки. Гурманами нам не стати, але й із голоду не опухнемо.

Батько мовчав, але виглядав стурбованим.

— Ти хочеш змусити його думати, що ми здаємося, — спробував підсумувати син. — Чи принаймні близькі до цього. Щоби він припинив вишукувати все нові й нові способи натиснути на нас? Щоби сконцентрувався на перспективі домовитися й не…

Кел застиг. Він розгледів у батькових очах щось незнайоме. Схоже на почуття провини. І раптом усе склалося в цілісну картину. Холодну й страхітливу.

— Прародителю бур! — прошепотів хлопчина. — То ти вкрав ті сфери, так?

Батько мовчав, трясучись у старій кареті — темній і похмурій.

— От чому ти сам не свій, відколи помер Вістіов, — пошепки продовжив Кел. — П’єш, не знаходиш собі місця… Ти злодій! Ми — родина злочинців.

Екіпаж повернув, і фіолетове світло Саласа впало на Лірінове обличчя. У ньому воно й наполовину не здавалося таким зловісним — радше виглядало вразливим. Батько зчепив перед собою руки. В очах зблиснуло місячне сяйво.

— В останні дні перед смертю розум Вістіова потьмарився, Келе, — прошепотів той. — Я розумів, що його кончина перекреслить наші матримоніальні плани. Ларал була неповнолітня, а новий градоправитель нізащо не дозволив би темнооким заволодіти її спадщиною через шлюб.

— І ти пограбував його? — син мимоволі зіщулився.

— Гарантував дотримання обіцянок. Я мусив чимось зарадити лихові. Не міг покластися на щедрість нового градоправителя. І, як ти й сам бачиш, резонно.

Увесь цей час хлопець гадав, ніби Рошон не дає їм спокою з чистої злоби. А тут раптом виявилось, що той мав для цього підстави.

— Повірити не можу.

— Це так сильно змінює ситуацію? — усе ще пошепки запитав батько. На тьмяно освітленому обличчі Ліріна проступали муки сумління. — Що ж саме стає інакшим?

— Усе.

— І водночас нічого. Рошон і далі прагне накласти лапу на чужі сфери, а ми так само заслуговуємо на них. Якби Вістіов був при пам’яті, він сам би залишив їх нам. Я більш ніж упевнений.

— Але цього не сталося.

— На жаль, ні.

Усе залишилося, як було — от тільки стало зовсім іншим. Один-єдиний крок — і світ перевернувся з ніг на голову. Негідник став героєм, а герой — негідником.

— Я… — ледь видобув Кел, — я не беруся судити: твій вчинок неймовірно хоробрий чи невимовно ганебний.

Лірін зітхнув.

— Я знаю, що ти відчуваєш, — він відкинувся на спинку сидіння. — Прошу, не кажи Тіену, що ми накоїли, — «Що ми накоїли. Мати допомагала йому!» — Коли постаршаєш, збагнеш.

— Можливо, — сказав той, хитаючи головою. — Але одне залишається незмінним. Я хочу вирушити до Харбранта.

— Навіть на крадені сфери?

— Я знайду спосіб повернути їх. Не Рошонові. Ларал.

— Незабаром і вона стане Рошоном у спідниці, — промовив Лірін. — Не пізніше ніж до кінця року слід очікувати на її заручини з Рілліром. Майбутній свекор не дасть їй вислизнути з рук, особливо тепер, коли він втратив вплив у Холінарі. Вона — живе втілення одного з нечисленних шансів його сина здобути підтримку хорошої родини.

Від згадки про Ларал у хлопця закололо в животі.

— Я повинен навчитися. І може, я б…

«Що “може, я б”? — подумав він. — Повернувся й переконав би її піти від Рілліра заради мене? Сміховинно!»

І раптом Кел звів очі на батька, котрий зажурено похнюпив голову. Той дійсно був героєм. Власне, як і негідником. Але для родини — героєм.

— Я не скажу Тіенові, — прошепотів син. — І планую пустити ті сфери на поїздку в Харбрант та освіту.

Батько звів голову.

— Я хочу вміти триматися зі світлоокими — як-от ти, — додав Кел. — Бо найпослідущіший із них може виставити мене дурнем. Хочу навчитися розмовляти, як вони, мислити, як вони.

— Мені б хотілося, щоби ти вчився допомагати людям, сину, а не огризатися до світлооких.

— Гадаю, мене стане й на те, й на інше. Мені би лиш набратися розуму.

Лірін фиркнув:

— Тобі його і так не позичати, сину. Ти достатньо вдався в матір, щоб заговорити зуби хоч кому зі світлооких. Університет, Келе, лише навчить — як.

— Я хочу, щоби відтепер мене називали повним іменем, — відказав той і сам здивувався, — Каладін.

Чоловіче ймення. Йому ніколи не подобалося, що воно звучить як ім’я світлоокого. А от тепер воно підійшло якнайкраще.

Він — не світлоокий феодал, але й не темноокий смерд. Ні