Ерагон. Спадок - Крістофер Паоліні
Справа в тому, що мешканці Тейрма не схотіли здатися навіть після того, як Ерагон звільнив їх від клятви Галбаторіксу. Вони не зважали навіть на те, що вардени за підтримки Сапфіри та Ерагона могли б легко захопити місто, якби тільки того схотіли. Так чи інакше, правитель Тейрма лорд Рістхарт наполегливо вимагав, щоб їм дозволили стати незалежним містом-державою, вільно обирати своїх правителів і встановлювати власні закони.
Досить важкі перемовини тривали кілька днів. Як наслідок, Насуада погодилась на ці умови, а лорд Рістхарт, у свою чергу, присягнув їй на вірність як своїй королеві, ба навіть, за прикладом короля Орина, пообіцяв дотримуватися варденських законів, які стосувалися магів.
Із Тейрма воїни Насуади в супроводі Ерагона й Сапфіри рушили вздовж вузького узбережжя на південь, до міста Куаста. Правитель Куасти, так само як і лорд Рістхарт, присягнув Насуаді на вірність і погодився приєднатися до її королівства. Звідти військо повернуло назад, тимчасом як Ерагон та Сапфіра злітали ще й до Нарди, далеко на північ. Аж після цього вони повернулись до Іліреї. Тут Вершник і дракон перебували кілька тижнів.
Коли дозволяв час, вони із Сапфірою залишали місто й летіли до замку, де Блодхгарм та інші чаклуни охороняли Елдунарі, які належали колись Галбаторіксу. Там Ерагон і Сапфіра допомогли лікувати розум драконів. Справа потроху просувалася вперед, але дуже й дуже повільно. Вершник боявся, що більшість Елдунарі просто перестали цікавитися життям або загубились у безкінечних лабіринтах власних спогадів. Це стосувалося навіть дуже старих драконів, таких, як Валдр. Справу ускладнювало ще й те, що ельфи, аби не наражатися на небезпеку, тримали Елдунарі в стані, схожому на транс, спілкуючись одночасно лише з кількома.
Крім того, Ерагон допомагав магам Ду Врангр Гата працювати із зачарованими скарбами, які зберігалися в цитаделі. Більша частина цієї роботи лягала саме на його плечі, адже ніхто з магів не мав ані знань, ані досвіду, потрібних для того, щоб мати справу із зачарованими речами, що їх залишив після себе Галбаторікс. Та Ерагон не заперечував — йому подобалось розкривати всілякі секрети. За цілі століття Галбаторікс зібрав силу-силенну чудес. Деякі з них були зовсім безпечні, деякі приховували в собі смертельну загрозу, та всі вони були дуже цікаві. Особливо сподобалась Ерагонові астролябія, яка, якщо притулити її до ока, дозволяла бачити зірки навіть удень. Про існування найбільш небезпечних речей знали тільки він, Сапфіра й Насуада, бо поширювати відомості про них було надто ризиковано.
Знайдені в цитаделі скарби Насуада відразу ж використала для того, щоб нагодувати й одягнути своїх воїнів, а також на відбудову міст, які були зруйновані під час боротьби з Імперією. Кожному зі своїх підлеглих вона подарувала по п’ять золотих корон — дрібничка для вельмож, але справжнє багатство для бідних фермерів. Це був жест, яким Насуада здобувала їхню повагу та відданість і якого ніколи не зрозумів би Галбаторікс. А ще Насуада повернула кількасот мечів Вершників. Мечі були різних кольорів і форми, зроблені як для людей, так і для ельфів. Усі були в захваті від цих знахідок. Ерагон і Сапфіра перевезли всю зброю до замку з Елдунарі, мріючи про той день, коли вона знову знадобиться Вершникам.
«Рунона, — подумав Ерагон, — мабуть, дуже зрадіє, коли дізнається, що творіння її рук таки збереглись».
Неоціненним скарбом були також зібрані Галбаторіксом тисячі сувоїв і книг, що їх ельфи разом з Джоудом внесли до каталогів. У тих сувоях та книгах, мабуть, ховалися численні таємниці про Вершників або магію. Принаймні Ерагон тішив себе надією, що тут можна знайти хоч би якісь натяки на те, де король заховав останнє яйце летрблака. На жаль, досі єдина згадка про летрблака й разака, на яку він натрапив, була в старих-престарих працях ельфів та Вершників, де йшлося про те, що робити з ворогом, якого не можна викрити за допомогою жодних чар.
Тепер, коли Ерагон міг відверто говорити з Джоудом, він піймав себе на думці, що розмовляє з ним постійно, довіряючи йому те, що навряд чи сказав би комусь іншому. Принаймні Вершник розповів Джоудові про те, що трапилося з Елдунарі та з яйцями драконів. Він не побоявся розказати йому навіть про те, як знайшов своє справжнє ім’я на острові Вройнгард. Говорити з Джоудом було втіхою, а надто тому, що він був одним з небагатьох людей, які знали Брома достатньо добре, щоб мати право називати його другом.
Ерагонові було по-справжньому цікаво спостерігати й за тим, як функціонує й відбудовується королівство, створене Насуадою з уламків колишньої Імперії. Для того щоб керувати такою величезною й розмаїтою країною, потрібні були просто неймовірні зусилля. Це завдання на перший погляд здавалося просто нездійсненним, оскільки завжди залишалося щось таке, що конче треба було робити. Ерагон знав, що ніколи б не зумів упоратися із цим завданням, а от Насуада робила все з неприхованим задоволенням. Її енергія ніколи не слабшала. Здавалося, вона завжди знає, як розв’язати посталу перед нею проблему. Ерагон бачив, як день за днем зростає її авторитет між різними емісарами, чиновниками, вельможами й простими людьми, з якими вона мала справу. На думку Ерагона, Насуада просто чудово підходила для своєї нової ролі, хоч Вершник і не був певен, чи дійсно вона почуває себе щасливою. Ерагон спостерігав, як вона судить вельмож, котрі підтримували Галбаторікса — чи вже з власної волі, чи ні,— і йому дуже імпонували як проявлені нею справедливість та милість, так і належні покарання. Здебільшого Насуада позбавляла їх земель, титулів і більшої частини їхніх нечесно нажитих статків, та вона ніколи не засуджувала їх до страти. Це не могло не подобатись Ерагонові. Він був на її боці й тоді, коли вона дарувала Нар Гарцхвогу та його народу величезні землі вздовж північного боку Хребта, а також на родючих рівнинах між озером Флем та річкою Тоарк, де мешканців було тепер дуже й дуже мало.
Як і король Орин та лорд Рістхарт, Нар Гарцхвог присягнув на вірність Насуаді як своїй королеві. Щоправда, велетень кулл при цьому сказав:
— Мої люди погоджуються на це, леді Найтстокер, але їхня кров густа, а пам’ять коротка. Словами їх важко зв’язати назавжди.
— Ти маєш на увазі,— холодно спитала тоді Насуада, — що твій народ порушить мирну угоду, тобто рано чи пізно ми знову станемо ворогами? Я правильно тебе зрозуміла?
— Ні,— відповів Гарцхвог і похитав своєю великою головою. —
