Відьмак. Останнє бажання - Анджей Сапковський

Війт, потискаючи долоню відьмака, другою рукою хлопнув його по плечу.

– Не було тебе тут десь зо два роки, Ґеральте. Що? Досі ніяк не нагрієш собі місця? Звідки прибув? А, собача срака, яка різниця звідки. Гей, хтось-бо, нумо, принесіть пива! Сідай, Ґеральте, сідай. У нас тут казна-що, бо завтра ярмарок. Що там у тебе, розповідай!

– Потім. Спершу вийдемо.

Назовні натовп був уже вдвічі більшим, але вільний простір довкола віслюка не зменшувався. Ґеральт відкинув попону. Натовп охнув і відсахнувся. Кальдемейн широко роззявив рота.

– На всіх богів, Ґеральте! Що воно?

– Кікімора. Чи немає за неї якоїсь нагороди, пане войте?

Кальдемейн переступив з ноги на ногу, дивлячись на павукоподібне, обтягнене сухою чорною шкірою тіло, на заскліле око з вертикальною зіницею, на голчасті ікла у закривавленій пащі.

– Де… Звідки воно…

– На греблі, за чотири милі перед містечком. На болотах. Кальдемейне, там мали пропадати люди. Діти.

– Ага, було таке. Але ніхто… Хто міг припустити… Гей, людоньки, додому, до роботи! Це не вистава! Закрий те, Ґеральте. Мухи злітаються.

У хаті війт мовчки схопив глечик пива й одним духом вихилив до дна. Важко зітхнув, шморгнув носом.

– Нагороди немає, – сказав похмуро. – Ніхто навіть не припускав, що щось таке сидить у солоних болотах. Факт, кілька осіб пропали у тих місцях, але… Мало хто по тій греблі лазив. А ти звідки там узявся? Чому не їхав головним трактом?

– На головних трактах для мене непросто із заробітком, Кальдемейне.

– Я й забув. – Війт стримав відрижку, надувши щоки. – А така ж була спокійна місцевість. Навіть хованці рідко коли сцяли бабам у молоко. І на тобі, під боком якесь страховидло. Виходить, я тобі дякувати повинен. Бо заплатити – я тобі за нього не заплачу. Не маю на те фондів.

– Кепсько. Придалося б мені трохи грошенят, щоб перезимувати. – Відьмак відсьорбнув із глечика й обтер губи від піни. – Збираюся до Їспадену, але не знаю, чи встигну до того, як сніги дорогу закриють. Можу застрягнути в якомусь із містечок уздовж Лютоньського тракту.

– У Блавікені довго забавлятимешся?

– Трохи. Не маю часу на забавки. Зима йде.

– Де зупинишся? Може, у мене? Вільна кімната є на горищі, навіщо маєш дозволяти корчмарям, тим злодіям, обдирати себе? Поговоримо, розповіси, що у великому світі чути.

– Чому ж ні? Але що на те твоя Лібуша? Останнім разом я помітив, що вона мене не любить.

– У моєму домі від баби голосу – зась. Але, між нами, не роби при ній того, що останнього разу, за вечерею.

– Йдеться про те, що я кинув у щура виделкою?

– Ні. Йдеться про те, що ти влучив, хоча й було темно.

– Я думав, що воно буде весело.

– Було. Але не роби того при Лібуші. Слухай, а та… як її там… Кікі…

– Кікімора.

– Вона тобі для чогось потрібна?

– Цікаво, для чого? Якщо немає нагороди, можеш наказати викинути її на гній.

– Непогана ідея. Гей, там, Карелько, Борґу, Носікамику! Є там хтось?

Увійшов міський стражник із протазаном на плечі, з гуркотом зачепившись вістрям за одвірок.

– Носікамику, – сказав Кальдемейн, – візьми когось на допомогу й забери з-під хати віслюка разом із тим свинством, що запаковане у попону, відвези до хліва та втопи у ямі для гною. Зрозумів?

– Як накажете. Але… Пане войте…

– Чого?

– Може, перш ніж топити оту мерзоту…

– Ну?

– Показати б Майстрові Іріону. Ану ж йому для чогось знадобиться.

Кальдемейн ляснув себе по лобі долонею.

– А ти не дурень, Носікамику. Слухай, Ґеральте, може, наш місцевий чародій відвалить тобі щось за ту падаль. Рибалки зносять йому різних дивориб, восьминогів, клабаутерів та білокровок, багато хто на тому заробив. Ходімо, пройдемося до вежі.

– Ви винайняли чародія? На постійно чи тимчасово?

– На постійно. Майстер Іріон. Мешкає у Блавікені вже рік. Зацний маг, Ґеральте, одразу побачиш.

– Сумніваюся, чи зацний маг заплатить за кікімору, – скривився Ґеральт. – Наскільки мені відомо, вона для приготування жодного еліксиру не годиться. Скоріше, ваш Іріон мені лише дорікатиме. Ми, відьмаки, із чародіями одне одного не любимо.

– Ніколи не чув, щоби Майстер Іріон хоч комусь дорікав. Чи заплатить – я не присягатимуся, але спробувати не завадить. На болотах таких кікімор може бути й більше, і що тоді? Нехай чародій огляне потвору й у разі чого накладе на болота якісь там чари – абощо.

Відьмак трохи подумав.

– Переконав, Кальдемейне. Що ж, ризикнемо зустрітися з Майстром Іріоном. Ходімо?

– Ходімо. Носікамику, віджени тих дітлахів і бери висловухого за мотузку. Де моя шапка?

Вежа, збудована з гладенько обтесаних гранітних блоків і увінчана зубчастими мерлонами[16], виглядала імпозантно, височіючи над порепаними черепицями особняків та запалими стріхами хатин.

– Бачу, відновив її, – сказав Ґеральт. – Чарами чи вас загнав до роботи?

– Головно чарами.

– Який він, той ваш Іріон?

– Порядний. Людям допомагає. Але вовкуватий, відлюдник. З вежі майже не виходить.

На дверях, оздоблених розеткою та інкрустованих світлим деревом, висів чималий кнокер у формі пласкої вирячкуватої риб’ячої голови, що тримала у зубастій пащі мідне кільце. Кальдемейн, схоже, обізнаний із дією механізму, наблизився і, відкашлявшись, промовив:

– Вітає війт Кальдемейн у справі до Майстра Іріона. Із ним вітає відьмак Ґеральт із Рівії, також у справі.

Довгий час нічого не відбувалося, нарешті риб’яча голова ворухнула зубастою щелепою й видихнула хмаринку пари.

– Майстер Іріон не приймає. Йдіть собі, добрі люди.

Кальдемейн переступив на місці, глянув на Ґеральта.

Відьмак стенув плечима. Носікамик, зосереджений і серйозний, длубався у носі.

– Майстер Іріон не приймає, – металево повторив кнокер. – Йдіть собі, добрі…

– Я не добра людина, – голосно перебив Ґеральт. – Я відьмак. Там, на віслюку, кікімора, яку я убив дуже близько від містечка. Кожен чародій-резидент зобов’язаний дбати про безпеку в околицях. Майстер Іріон не має удостоювати мене розмовою, не мусить він мене й приймати, раз така його воля. Але кікімору нехай він огляне й зробить висновки. Носікамику, відкрий кікімору й звали її сюди, під самі двері.

– Ґеральте, – тихо сказав війт. – Ти поїдеш, а мені тут доведеться…

– Ходімо, Кальдемейне. Носікамику, витягай пальця з носа й роби, що я сказав.

– Зараз, – промовив кнокер зовсім іншим голосом. – Ґеральте, це справді ти?

Відьмак тихенько вилаявся.

– Я втрачаю терпіння. Так, це справді я. І що з того, що то справді я?

– Підійди ближче до дверей, – сказала риб’яча голова, пирхаючи хмаринкою пари. – Один. Впущу тебе.

– Що з кікіморою?

– Гори