Відьмак. Останнє бажання - Анджей Сапковський
Граф Фальвік глянув йому в очі, й Ґеральт одразу ж зрозумів свою помилку. У погляді лицаря Білої Троянди була чиста, непохитна й нічим не погамована ненависть. Відьмак зрозумів і упевнився, що це не герцог Геревард вигонить і викидає його, а саме Фальвік і йому подібні.
Рицар повернувся до Неннеке, шанобливо вклонився й почав говорити. Говорив спокійно й ґречно. Говорив логічно. Але Ґеральт знав, що Фальвік бреше як собака.
– Шановна Неннеке, прошу вибачення, але князь Геревард, мій сеньйор, не бажає і не стане терпіти у своїх володіннях відьмака Ґеральта з Рівії. Байдуже, чи Ґеральт із Рівії полює на потвор, чи вважає себе особою приватною. Князь знає, що Ґеральт із Рівії приватною особою не буває. Відьмак притягує нещастя, неначе магніт – ошурки. Чарівники обурюються і пишуть петиції, друїди просто погрожують…
– Не бачу підстав, аби Ґеральт із Рівії відповідав за наслідки розбещеності тутешніх чарівників і друїдів, – перебила жриця. – З якого це часу Гереварда цікавлять думки тих чи інших?
– Годі дискусій, – задрав підборіддя Фальвік. – Чи я висловився недостатньо ясно, шановна Неннеке? Тоді скажу так ясно, що ясніше вже нікуди: ані князь Геревард, ані капітул ордену не бажають жодного дня терпіти в Елландері відьмака Ґеральта з Рівії, відомого як Блавікенський Різник.
– Тут не Елландер! – Жриця підхопилася з крісла. – Тут – храм Мелітеле! А я, Неннеке, головна жриця Мелітеле, ані хвилини більше не бажаю терпіти на території храму ваші особи, панове!
– Пане Фальвіку, – тихо озвався відьмак. – Дослухайтеся до голосу розуму. Я не бажаю неприємностей, та й вам, здається, вони також не дуже потрібні. Я полишу цю місцевість найпізніше за три дні. Ні, Неннеке, мовчи, прошу. Мені все одно час у дорогу. Три дні, пане граф. Я не прошу про більше.
– І правильно, що не просиш, – мовила жриця раніше, ніж Фальвік устиг зреагувати. – Ви чули, хлопці? Відьмак залишиться тут на три дні, бо таке його бажання. А я, жриця Великої Мелітеле, стану приймати його у себе ці три дні, бо таке моє бажання. Перекажіть це Гереварду. Ні, не Гереварду. Перекажіть це його дружині, шляхетній Ермеллі, додавши, що коли вона й надалі зацікавлена в безперервному отриманні афродизіаків з моєї аптеки, то нехай краще заспокоїть свого герцога. Нехай стримає його настрої та примхи, що все більше набувають ознак маразму.
– Годі! – тонко крикнув Тай, зірвавшись на фальцет. – Не бажаю слухати, як якась шарлатанка зневажає мого сеньйора і його дружину! Не потерплю такої образи! Відтепер тут правитиме тільки орден Білої Троянди й настане кінець вашому лігву пітьми й забобонів! А я, лицар Білої Троянди…
– Слухай-но, шмаркачу, – перервав його Ґеральт, паскудно посміхаючись. – Припни свого язичка. Ти говориш із жінкою, яку належить шанувати. Особливо рицареві Білої Троянди. Щоправда, аби ним стати, віднедавна треба тільки сплатити до скарбниці капітули тисячу новіґрадських крон, тому орден і виповнився синами лихварів і кравців, проте якісь традиції, певно, ще у вас затрималися. Чи, може, я помиляюся?
Тай зблід і потягнувся до боку.
– Пане Фальвіку, – сказав Ґеральт, не перестаючи посміхатися. – Якщо він витягне меча, то я його відберу й відлупцюю молокососа плазом по сраці. А потім виб’ю ним двері.
Тай тремтячими руками витягнув з-за пояса залізну рукавичку і з брязкотом жбурнув її на підлогу до ніг відьмака.
– Приниження ордену я змию твоєю кров’ю, виродку! – крикнув. – На витоптаній землі! Виходь на подвір’я!
– У тебе щось упало, синку, – спокійно сказала Неннеке. – Тож підніми, тут не можна смітити, тут храм. Фальвіку, забери звідси цього йолопа, бо станеться лихо. Ти знаєш, що маєш переказати Геревардові. Утім, я напишу йому особистого листа, бо ви, як посланці, не справляєте враження гідних довіри. Геть звідси. Знайдете вихід самі, сподіваюся?
Фальвік, стримуючи оскаженілого Тая залізною хваткою, уклонився, хруснувши обладунком. Потім глянув в очі відьмакові. Відьмак не посміхався. Фальвік закинув на плече карміновий плащ.
– Це був не останній наш візит, шановна Неннеке, – сказав він. – Ми сюди повернемося.
– Саме цього я і боюся, – холодно відповіла жриця. – З усім несхваленням з мого боку.
ІЯк завжди, першими його помітили діти й коти. Смугастий котяра, який спав на нагрітому сонцем штабелі дров, здригнувся, підняв круглу голову, притис вуха, пирхнув і чмихнув у кропиву. Трилітній Драґомір, син рибалки Тріґлі, котрий на порозі хати докладав усіх зусиль, аби ще сильніше виквацяти виквацяну вже сорочку, розкричався, не зводячи повних сліз очей з вершника, який проїздив повз нього.
Відьмак їхав поволі, не намагаючись випередити віз із сіном, що зайняв усю вуличку. За ним, витягуючи шию і щомиті міцно натягуючи мотузку, трюхкотів нав’ючений віслюк, прив’язаний до луки сідла. Окрім звичайних в’юків довговухий тягнув на спині чимале щось, замотане у попону. Сіро-білий бік віслюка вкривали темні смуги засохлої крові.
Віз нарешті завернув у бокову вуличку, що вела до комор і пристані, звідки віяло бризом, смолою і бичачою сечею. Ґеральт поквапив коня. Не зреагував на здушений крик торговки овочами: та вдивлялася у кістляву пазуристу лапу, що вистромилася з-під попони й погойдувалася у ритмі трюхикання віслюка. Не обернувся він і на зростаючий натовп людей, які йшли за ним, збуджені і схвильовані.
Перед будинком війта, як завжди, було повно возів. Ґеральт зіскочив із сідла, поправив меч на спині й перекинув вуздечку через дерев’яну конов’язь. Натовп, який ішов за ним, утворив навколо віслюка півколо.
Крики війта чути було вже перед входом.
– Не можна, кажу! Не можна, трясця! По-людськи не розумієш, мерзотнику?
Ґеральт увійшов. Перед війтом, низеньким і огрядним, червоним від гніву, стояв селянин, тримаючи за шию гусака. Гусак виривався.
– Чого… Заради всіх богів! Це ти, Ґеральте? Чи мене очі підводять? – І знову, звертаючись до селюка: – Забирай це, хаме! Оглух?
– Балакали, – белькотів селянин, косячись на гусака, – шо тре дати шось вельможному, бо інакше…
– Хто балакав? – гарикнув війт. – Хто? Що я ніби що? Хабарі беру? Не можна, кажу! Геть, кажу! Привіт, Ґеральте.
– Привіт,
