Відьмак. Останнє бажання - Анджей Сапковський
– А, зараза, що там я. Гість у дім. Не щодня трапляється хтось, хто при мені не втікає чи не зомліває. Ну добре. Якщо ти стомлений, але поштивий подорожній – запрошую тебе усередину. Якщо ж ти розбійник або ж злодій, застерігаю: дім цей виконує мої накази. Усередині цих стін розпоряджаюся я!
Він підняв волохату лапу. Усі віконниці знову загупали об стіну, а в кам’яному горлі дельфіна щось глухо загурчало.
– Запрошую, – повторило чудовисько.
Ґеральт не ворухнувся, дивлячись на нього допитливо.
– Сам живеш?
– А тебе обходить, із ким я живу? – гнівно відказало страшидло, роззявляючи пащу, а тоді голосно зареготало. – Ага, розумію. Певне, йдеться тобі про те, чи маю я сорок пахолків, так само вродливих, як і я. Не маю. Ну то як, скористаєшся запрошенням, даним від щирого, зараза, серця? Як ні, тоді брама – ондечки, за твоїм задом!
Ґеральт злегка вклонився.
– Запрошення приймаю, – сказав він формально. – Закону гостинності не порушу.
– Мій дім – твій дім, – відповіло страшидло так само формально, хоча й трохи недбало. – Туди, гостю. А коня давай сюди, до криниці.
Особняк і зсередини аж благав про ґрунтовний ремонт, проте було тут у міру чисто й доглянуто. Меблі, напевно, зроблені були добрими ремісниками, навіть якщо це сталося дуже давно. У повітрі висів гострий запах пилу. Було темно.
– Світло! – ревнуло чудовисько, і скіпка, заткнута у залізний держак, одразу вибухнула полум’ям і кіптявою.
– Непогано, – сказав відьмак.
Чудовисько зареготало.
– Й тільки? Бачу, аби чим тебе й справді не здивуєш. Я казав тобі, що дім виконує мої накази. Сюди, прошу. Зважай, сходи круті. Світло!
На сходах чудисько повернуло голову.
– А що то теліпається у тебе на шиї, гостю? Що воно таке?
– Подивися.
Істота взяла медальйон у лапу, піднесла до очей, легенько натягуючи ланцюжок на шиї Ґеральта.
– Недоброзичливий вираз обличчя у того звіра. Що воно таке?
– Цеховий знак.
– Ага, напевне, ти зайнятий виготовленням намордників. Сюди, прошу. Світло!
Середину великої кімнати, повністю позбавленої вікон, займав величезний дубовий стіл, повністю порожній, якщо не зважати на великий підсвічник з позеленілої міді, укритої фестонами застиглого воску. На чергову команду чудовиська свічки загорілися, замигтіли, трохи розганяючи темряву.
Одна зі стін кімнати була завішена зброєю – висіли тут композиції із круглих щитів, схрещених протазанів[9], рогатин і ґвізарм[10], важких кончарів[11] і сокир. Половину протилежної стіни займала топка величезного каміну, над яким виднілися шеренги полущених та облізлих портретів. Стіна навпроти входу заповнена була мисливськими трофеями – сохаті лосі й розлогі роги оленів кидали довгі тіні на вишкірені голови вепрів, ведмедів і рисей, на кошлаті та пошарпані крила опудал орлів та шулік. Центральне – й почесне – місце займала побуріла, попсована, із вилізлою тирсою, макітра скельного дракона. Ґеральт підійшов ближче.
– Уполював його мій дідуньо, – сказало страшидло, кидаючи у жерло каміну величезну колоду. – То був, думаю, останній у цій місцевості, який дав себе вполювати. Сідай, госте. Ти, певно, голодний?
– Відмовлятися не стану, господарю.
Чудовисько усілося за стіл, опустило голову, схрестило на череві волохаті лапи, з хвилину щось бурмотіло, крутячи млинок гігантськими палюхами, після чого ревнуло стиха, гепнувши лапою об стіл. Полумиски й тарілки дзенькнули срібно та олов’яно, кришталево задзвонили бокали. Запахло печивом, часником, майораном і мускатним горіхом. Ґеральт не виказав здивування.
– Так, – потерло лапи чудовисько. – Це ж краще за слуг, ні? Пригощайся, гостю. Тут – пулярка, тут шинка з вепра, тут паштет з… Не знаю, з чого. З чогось. Отут – рябчики. Ні, зараза, куріпки. Переплутав закляття. Їж, їж. Це порядне, справжнє їдло, не бійся.
– Не боюся. – Ґеральт розірвав пулярку на дві частини.
– Я й забув, – пирхнуло чудовисько, – що ти не з лякливих. А, скажімо, звати тебе як?
– Ґеральт. А тебе, господарю?
– Нівеллен. Але в цих місцях кличуть мене Виродок або Іклач. І лякають мною дітей. – Чудисько влило собі у горло вміст величезного бокалу, після чого занурило пальчиська у паштет й вигрібло із миски десь із половину заразом.
– Лякають дітей, – повторив Ґеральт із повним ротом. – Напевне, безпідставно?
– Абсолютно. Твоє здоров’я, Ґеральте!
– І твоє, Нівеллене.
– Як тобі вино? Зауважив, що воно з винограду, а не з яблук? Але якщо тобі не смакує, начарую інше.
– Дякую, непогане. Магічні здібності маєш від народження?
– Ні. Тільки з того часу, як оце в мене виросло. Морда, значить. Сам не знаю, звідки то взялося, але дім виконує, що собі захочу. Нічого серйозного, умію начаровувати їдло, питво, одяг, чисту постіль, гарячу воду, мило. Будь-яка баба зуміє те саме й без чарів. Відчиняю і зачиняю вікна й двері. Запалюю вогонь. Нічого серйозного.
– І то – щось. А ту… морду, як ти кажеш, здавна маєш?
– Дванадцять років.
– Як то сталося?
– А тебе воно обходить? Налий собі ще.
– Охоче. Мене воно не обходить, питаю з цікавості.
– Причина зрозуміла й прийнятна, – гучно розсміялося чудовисько. – Але я її не прийму. Ніц тобі до того – і крапка. Утім, щоб хоча б частково заспокоїти твою цікавість, покажу тобі, як я виглядав раніше. Поглянь, он, там, на портрети. Перший, як дивитися від каміна, то мій татусь. Другий – одна зараза знає хто. А третій – це я. Бачиш?
З-під пилюки й павутиння, з портрету дивився водянистими очима такий собі товстунчик із пухким, смутним і прищавим обличчям. Ґеральт, якому відома була поширена серед портретистів схильність робити компліменти клієнтам, сумно покивав.
– Бачиш? – повторив Нівеллен, вишкіривши ікла.
– Бачу.
– Хто ти такий?
– Не розумію.
– Не розумієш? – Чудовисько підвело голову, баньки в нього загорілися, неначе в кота. – Мій портрет, гостю, висить поза світлом свічок. Я його бачу, але я не людина. Принаймні, не в цю мить. Людина, аби оглянути портрет, встала б і підійшла ближче, напевно, мусила б узяти підсвічник. Ти того не зробив. Висновок простий. Але я питаю відверто: ти людина?
Ґеральт не відвів погляду.
– Якщо ти так ставиш питання, – відповів він по хвильці мовчання, – то не до кінця.
– Ага. Хіба це не буде нетактовно, якщо я запитаю, ким ти, в такому разі, є?
– Відьмаком.
– Ага, – повторив Нівеллен за хвилину. – Якщо я добре пам’ятаю, відьмаки в цікавий спосіб заробляють собі на життя. За плату вбивають потвор.
– Ти добре пам’ятаєш.
Знову запала тиша. Вогники свічок пульсували,
