Відьмак. Останнє бажання - Анджей Сапковський
– Ні. Не хочу.
– Може, й добре, – роззявило пащу чудовисько. – Панянку розважало, коли я так похвалявся, й у домі лишилося дуже мало цілих стільців. – Нівеллен позіхнув, язик при тому звернувся у трубку. – Щось змучився я балаканиною, Ґеральте. Коротше: були потім ще дві – Ілька та Веніміра. Усе відбувалося так само, аж до нудоти. Спершу мішанина страху й відрази, потім – нитка симпатії, зміцнена дрібними, але коштовними подарунками, потім «згризи мене, зжери мене усю», потім повернення татуся, сентиментальне прощання і зменшення скарбниці. Я вирішив робити більші перерви на самотність. Звичайно, у те, що дівочий поцілунок змінить мій вигляд, я вже давно перестав вірити. І змирився із тим. Більше того, я вирішив, що добре бути таким, який є зараз, і що жодних змін мені не треба.
– Жодних, Нівеллене?
– Жоднісіньких! Я ж кажу тобі: кінське здоров’я, пов’язане із цією подобою, – це раз. Два: моя інакшість діє на дівчат наче афродизак. Не смійся! Я більш ніж упевнений, що людиною мав би добряче побігати, аби добитися такої, скажімо, Веніміри, яка була вельми вродливою панною. Здається мені, що на такого, як на тому портреті, вона б навіть і не глянула. І по-третє: безпека. Татусь мав ворогів, кілька з них ще живі. Ті, кого вклала у землю дружина під моїм жалюгідним командуванням, мали родичів. У підвалах є золото. Якби не жах, який я викликаю, хтось би по мене прийшов. Хоча б і селюки з вилами.
– Здаєшся геть упевненим, – сказав Ґеральт, граючись порожнім бокалом, – що в теперішній подобі ти нікого проти себе не налаштував. Жодного батька, жодну дочку. Жодного родича чи нареченого доньки. Га, Нівеллене?
– Та заспокойся ти, Ґеральте, – образилося чудовисько. – Про що ти кажеш? Батьки від радощів землі під собою не чули, кажу ж – я був щедрим надмірно. А доньки? Не бачив ти їх, коли вони сюди прибували, у полотняних суконьках, із лапками, червоними від прання, згорблені від носіння цебрів. Примула ще зо два тижні після приїзду мала на спині й стегнах сліди від ременя, яким її лупцював лицарський татуньо. А у мене вони наче принцеси ходили, до рук брали виключно віяло, навіть не відали, де тут кухня. Я наряджав їх і чіпляв на них блискучі цяцьки. Вичаровував на їхні прохання гарячу воду у бляшану ванну, яку татусь загарбав для матусі ще у Ассенґарді. Ти собі уявляєш? Бляшана ванна! Рідко який комес[14] – та що там я! – рідко який володар[15] має у себе бляшану ванну. Для них це був казковий дім, Ґеральте. А що стосується ліжка, то… Зараза, цнота нині рідша, ніж скельний дракон. Жодної я не змушував, Ґеральте.
– Але ти підозрював, що хтось мені за тебе заплатив. Хто міг заплатити?
– Лайдак, який захотів решти з мого підвалу, але не мав більше дочок, – упевнено сказав Нівеллен. – Людська зажерливість безмежна.
– І ніхто інший?
– І ніхто інший.
Вони помовчали, вдивляючись у нервове, мерехтливе полум’я свічок.
– Нівеллене, – раптом сказав відьмак. – Ти зараз сам?
– Відьмаче, – відповіло чудовисько, трохи затнувшись, – думаю, саме зараз я повинен тебе обкласти лайкою, схопити за карк і спустити зі сходів. Знаєш, за що? За те, що маєш мене за дурника. Від самого початку я бачу, як ти нашорошуєш вуха, як поглядаєш на двері. Ти добре знаєш, що я живу не сам. Я правий?
– Правий. Вибачаюся.
– Зараза на твої вибачення. Ти її бачив?
– Так. У лісі, біля брами. Це та причина, через яку купці із доньками тепер їдуть звідси ні з чим?
– А, ти й про це, значить, знаєш? Так, це саме та причина.
– Дозволиш запитати…
– Ні. Не дозволю.
Знову помовчали.
– Що ж, воля твоя, – сказав нарешті відьмак, устаючи. – Дякую за гостинність, господарю. Час мені у дорогу.
– Справедливо. – Нівеллен також встав. – Через певні обставини я не можу запропонувати тобі переночувати у замку і проводити ніч у навколишніх лісах не раджу. З того часу, як місцевість збезлюдніла, вночі тут недобре. Тобі треба повернутися на тракт до сутінок.
– Матиму на увазі, Нівеллене. Ти впевнений, що не потребуєш моєї допомоги?
Чудовисько скоса глянуло на нього.
– А ти впевнений, що міг би мені допомогти? Зміг би зняти це з мене?
– Не лише про таку допомогу йшлося.
– Ти не відповів на моє запитання. Хоча… Можливо, й відповів. Не зумів би.
Ґеральт глянув йому просто в очі.
– Вам тоді не пощастило, – сказав. – Зі всіх храмів Ґеліболю і долини Німнар ви вибрали саме храм Корам Аг Тера, Левоголового Павука. Щоб зняти прокляття, накладене жрицею Корам Аг Тера, потрібні вміння та здібності, яких у мене немає.
– А у кого є?
– Усе ж це тебе цікавить? Ти казав, що добре так, як є.
– Як є, так. Але не так, як може бути. Я боюся…
– Чого ти боїшся?
Чудовисько зупинилося у дверях кімнати, повернулося.
– Досить з мене, відьмаче, твоїх запитань, які ти ставиш замість того, щоб відповідати на мої. Мабуть, треба тебе інакше запитати. Слухай, з якогось часу мені сняться паскудні сни. Може, точнішим було б слово «потворні». Чи я слушно боюся? Стисло, прошу.
– Прокинувшись після такого сну, чи ти ніколи не мав ніг у грязюці? Хвої на постелі?
– Ні.
– А чи…
– Ні. Стисло, прошу.
– Ти боїшся слушно.
– Чи можна тому зарадити? Стисло, прошу.
– Ні.
– Нарешті. Ходімо, проведу тебе.
На подвір’ї, поки Ґеральт поправляв в’юки, Нівеллен погладив кобилку по ніздрях, похлопав по шиї. Пліточка, зрадівши пестощам, схилила голову.
– Люблять мене тваринки, – похвалилося чудисько. – І я їх також люблю. Моя кицька Глитайка хоча й утекла спочатку, але повернулася потім до мене. Довгий час вона була єдиною істотою, яка товаришувала зі мною в нещасті. Вереена також…
Він заткнувся, скривив пащу. Ґеральт посміхнувся.
– Також любить котів?
– Пташок, – вишкірив зуби Нівеллен. – Видав себе, зараза. А, що там мені. Це не чергова купецька донька, Ґеральте, і не чергова спроба пошуку дещиці істини у старих побрехеньках. Це щось важливіше. Ми кохаємо одне одного. Якщо
