Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Роджер Желязни

— Сподіваюся, — сказав я. — Маю пращурів у Дворах Хаосу, не тільки в Амбері.

Вона піднесла мою руку до вуст, наче збираючись поцілувати. Але губи її ковзнули далі, до того місця на зап’ястку, звідки я брав кров для Бранда. І я відразу ж зрозумів: є у крові амберитів щось таке, що надзвичайно притягує фантомів Лабіринту.

Я спробував забрати руку, але дівчина теж володіла силами Амбера.

— Часом у моїх жилах тече вогонь Хаосу, — застеріг її. — Він може тобі зашкодити.

Вона повільно підвела голову й посміхнулася. На її губах червоніли криваві плями. Я опустив очі на свій зап’ясток: він також був мокрий від крові.

— Кров Амбера має силу над Лабіринтом, — почала говорити вона, і тут закрутився туман, обвиваючись їй навколо щиколоток. — Ні! — заволала дівчина і знову припала до мого зап’ястка.

Вихор піднявся до її колін, до стегон. Я відчував, як її зуби шматують мій зап’ясток. Заклинання, що могло б завадити цьому, я не знав, тому просто огорнув її рукою, пестячи волосся. Ще мить — і вона розчинилася, просто в моїх обіймах, перетворившись на кривавий смерч.

— Іди праворуч, — почув її скрик із глибин вихору, що віддалявся. Її сигарета ще тліла на тротуарі, а поруч червоніли краплі моєї крові.

Розвернувшись, я полишив це місце. Крізь ніч і туман до мене й досі долинали ледь чутні звуки: хтось грав на фоно мелодію минулих років.

6

Я повернув праворуч. Скрізь, де крапала моя кров, реальність трохи танула. Проте на мені все загоюється дуже швидко, і незабаром рука припинила кровоточити. Навіть саднити перестала.

— Шефе, ти змочив мене у крові.

— Добре, що не у вогні, — зауважив я.

— Там, серед тих каменюк, мене трохи й підсмалило, — поскаржилася Фракір.

— Мені шкода, що так сталося. Ти розумієш, що взагалі діється?

— Нових інструкцій не було, якщо маєш на увазі це. Але я трохи поміркувала — бо ж тепер умію це робити, — і це місце видається мені все більш і більш загадковим. Наприклад, уся ця історія з фантомами Лабіринту. Якщо Лабіринт не може дістатися сюди напряму, він може принаймні засилати агентів. А тобі не здається, що Лоґрус може якимсь чином робити те ж саме?

— Гадаю, таке можливо.

— У мене складається враження, що між ними відбувається щось на кшталт дуелі, тут, на зворотному боці реальності, між Тінями. Що, як це місце було перш за все? Навіть раніше Тіні? Що, як вони зійшлися тут із самого початку в такому собі дивному метафізичному двобої?

— Хай так, але що з цього випливає?

— Вони майже перетворили Тінь на доважок, на побічний продукт напруження, що панує між ними.

— Фракір, боюсь, я не доганяю...

— Що, коли й Амбер, і Двори Хаосу були створені лише для того, аби постачати агентів для цього протистояння?

— А що, як цю ідею упхав тобі Лоґрус, недавно наділивши тебе новими здібностями?

— Навіщо? — запитала Фракір.

— Ще одна спроба змусити мене визнати, що це протистояння важливіше за людей. Ще один спосіб натиснути на мене і змусити пристати на чийсь бік.

— Не відчуваю, щоби мною маніпулювали.

— Як сама зазначила, ти ще новачок у мистецтві міркувати. А щойно сформулювала цілий ланцюжок до біса абстрактних думок...

— Хіба?

— Повір мені на слово.

— І що це може означати?

— Небажану увагу до нас Верховних Сил.

— Краще притримай язика, якщо ми перебуваємо в зоні їхніх бойових дій.

— Холера на доми обидва Rami![134]З якогось дива я потрібний їм для цієї гри! Тож якось стерплять...

Десь угорі прокотився грім.

— А що я казала?

— Це блеф, — відповів я.

— Чий?

— Гадаю, Лабіринту. Схоже, то його фантоми відповідають за реальність у цьому секторі.

— Знаєш, можливо, ми не так усе розуміємо. Стріляємо наосліп.

— А я почуваюся так, наче це по мені хтось стріляє, а я сліпий. Ось чому відмовляюся грати за чужими правилами.

— Ти маєш план?

— Виси собі тихенько. А якщо скажу: «Убий», зроби це. Ходімо, а там побачимо, що нас чекає.

Я знову припустив бігцем, геть від цього туману, геть від фантомів — хай собі й далі граються в примар у своєму примарному місті. Блискуча доріжка крізь країну, вкриту темрявою, і я біжу нею, змінюючи Тіні навколо себе, а країна ця намагається водночас змінити мене. А попереду спалахи та гуркотіння грому, а обабіч мене вуличні сценки виникають у темряві й знову розчиняються в ній.

І раптом я побачив ніби себе самого, темну фігурку, яка мчить освітленою стрічкою, а тоді збагнув, що це й насправді я, щось на зразок віддзеркалення. Рухи постаті, котра бігла праворуч від мене, копіювали мої рухи; швидкоплинні сценки, що вигулькували ліворуч від мене, показувалися праворуч від мого двійника.

— Що відбувається, Мерлю?

— Гадки не маю, — відповів я. — Але не в настрої розгадувати символи, алегорії і таку іншу метафоричну дурню. Якщо це має означати, що життя — це перегони, біг наввипередки із самим собою, то мене від цього верне. Якщо тільки цим шоу не заправляють Сили, схильні перетворювати все на банальності. Тоді це в їхньому стилі. А ти що думаєш?

— Я думаю, є небезпека, що тебе вдарить блискавкою.

Блискавка не з’явилась, але й моє віддзеркалення не зникало. Воно трималось уже довше, ніж будь-яка з попередніх придорожніх сцен. Я збирався викинути його з голови та не звертати на нього уваги, коли раптом мій відбиток наддав швидкості й вирвався уперед.

Овва!

— Добре, — прийнявши виклик, я припустив і собі, щоб наздогнати темну фігурку та триматися поруч із нею.

Пліч-о-пліч ми бігли хіба кілька метрів, а потім він почав вириватися вперед. Збільшивши швидкість, я знову порівнявся з ним. Потім раптом набрав повітря в груди та й рвонув уперед.

Мій двійник помітив це трохи згодом, побіг швидше, почав мене обганяти. Я наддав і собі, знову випередивши його. Але якого біса ми бігли наввипередки?

Я подивився вперед. Побачив, що на певній відстані доріжка ширшає. Здається, там і натягнуто фінішну стрічку. Гаразд. Хай який буде приз, я вирішив поборотися за нього.