Бенкет круків - Джордж Мартін

Пес на згоду підгавкнув.

— Ну а зараз,— спитав Подрик,— є в заїзду назва?

— Простолюд називає його «заїзд на роздоріжжі». Старший брат розповів, що двійко племінниць Маші Гедл знову його відчинили,— сказав він і тицьнув пішнею вдалину.— З ласки богів, отой дим, що видніється далі за повішениками, з його димарів.

— Тепер його можна назвати «Шибенарня»,— пожартував сер Гайл.

Хай як його назви, а заїзд був великий, над битим шляхом здіймався на три поверхи; збудовані з гарного білого каменю стіни, башточки й димарі примарно зблискували на тлі сіренького неба. Праве крило стояло на товстих дерев'яних палях понад порепаною низиною, порослою бур'яном і бурою підсохлою травою. Крита соломою стайня і дзвіниця тулилися з північного боку. Всі будівлі були обгороджені низеньким муром з битого білого каменю, порослого мохом.

«Принаймні його ніхто не спалив». Від Варниці зосталися самі руїни. Заки Брієнна з товариством переправилася туди з Тихого острова, всі вцілілі повтікали, а загиблих поховали; лишився тільки труп самого міста — лежав у попелі непохований. У повітрі й досі висів дим, а крики мартинів над головою здавалися людськими — то був неначе плач загублених дітей. Навіть замок видавався занедбаним і покинутим. Сірий, як навколишній попіл, він являв собою оточену муром квадратну фортецю, яка вивищувалася над гаванню. Коли мандрівники виводили коней з порому, замок був зачинений, і на зубчастих стінах усе було непорушно, окрім хіба прапорів. Зо півгодини гавкав Пес, а септон Мерібальд грюкав пішнею в центральну браму, поки нагорі показалася жінка й запитала, чого їм треба.

На той час пором уже відплив і почало накрапати. «Я — святий септон, мосьпані,— гукнув нагору Мерібальд,— а це — порядні мандрівники. Ми шукаємо, де сховатися від дощу, просимо притулку на ніч біля вашого вогнища». Але жінку його слова не зворушили. «Найближчий заїзд на роздоріжжі. Це на захід,— озвалася вона.— А нам тут чужаки не потрібні. Йдіть собі». Вона зникла, і вже ні Мерібальдові молитви, ні гавкіт Пса, ні прокльони сера Гайла не змогли викликати її знову. Довелося ночувати просто в лісі, під захистом переплетеного гілля.

Але в заїзді на роздоріжжі відчувалося життя. Ще навіть не під'їхали до брами, як Брієнна почула звуки: слабке, проте невпинне постукування молотка. Відлуння було металеве.

— Ковальня,— мовив сер Гайл.— Або у них коваль з'явився, або привид старого господаря кує нового чавунного дракона,— він підбив коня під боки.— Сподіваюся, привид кухаря там також є. Смажена курочка з хрусткою шкоринкою могла би трохи направити цей світ.

Двір заїзду перетворився на болото, яке засмоктувало кінські копита. Тут уже калатання металу чулося краще, й у дальньому кінці двору виднілося червонясте сяйво з ковальні — ген за стайнею, позаду воза з поламаним колесом. У стайні були коні, а на іржавих ланцюгах, що звисали зі встановленої у дворі облізлої шибениці, гойдався маленький хлопчик. На ґанку стояло четверо дівчаток, спостерігаючи за ним. Найменшій, зовсім голенькій, було щонайбільше два рочки. Найстарша, років дев'ятьох чи десятьох, захисним жестом пригортала малу.

— Дівчатка,— гукнув до них сер Гайл,— ану біжіть закличте матір.

Хлопчик, стрибнувши з ланцюгів, помчав у стайню. Четверо дівчат заметушилися. За якусь мить одна з них мовила:

— У нас немає матері.

— Була, але її вбили,— докинула друга. Найстарша зробила крок уперед, заховавши маленьку собі за спідницю.

— Ви хто? — запитала вона вимогливо.

— Порядні мандрівники, які шукають де заночувати. Мене звати Брієнна, а це септон Мерібальд — його в приріччі добре знають. Хлопчик — це мій зброєносець, Подрик Пейн, а лицар — сер Гайл Гант.

Зненацька стукіт урвався. Дівчинка окинула гостей сторожким поглядом, які бувають лише в десятирічних.

— Мене звати Верба. Вам потрібні кімнати?

— І кімнати, і ель, і чого-небудь гаряченького поїсти,— сказав сер Гайл, спішуючись.— Ти хазяйка?

Вона похитала головою.

— Хазяйка — моя сестра Джейн. Але її зараз немає. Поїсти можемо дати тільки конину. Якщо вам потрібні повії, то в нас їх нема. Сестра їх вигнала. Зате є де спати. Є і перини, та переважно солом'яники.

— І всі з вошами, понад сумнів,— мовив сер Гайл.

— У вас є чим платити? Срібло маєте?

— Срібло? — розсміявся сер Гайл.— За нічліг і кінську ногу? Ти нас грабувати зібралася, дитино?

— Ми беремо сріблом. Або йдіть ночуйте в лісі з мертвяками,— сказала Верба і глянула на віслючка з повними тюками й діжками на спині.— Це у вас харчі? Де ви взяли?

— У Дівоставі,— пояснив Мерібальд. Пес підгавкнув.

— Ти так усіх постояльців допитуєш? — поцікавився сер Гайл.

— У нас постояльців небагато. Не те що перед війною. Нині мандрують тільки горобці, ба й гірші за них.

— Гірші? — перепитала Брієнна.

— Злодії,— почувся хлоп'ячий голос зі стайні.— Грабіжники.

Обернувшись, Брієнна побачила привида.

«Ренлі!» Удар молотом у саме серце не вразив би її дужче.

— Мілорде? — видихнула вона.

— Лорд? — хлопець відкинув чорний кучерик, що впав йому на чоло.— Я простий коваль.

«Це не Ренлі,— збагнула Брієнна.— Ренлі мертвий. Ренлі помер у мене на руках, йому був двадцять один рік. А цей ще хлопчик». Хлопчик — викапаний Ренлі, коли той вперше приплив на Тарт. Ні, навіть молодший. «Підборіддя в нього квадратніше, а брови густіші».

Ренлі був стрункий і гнучкий, а в цього хлопця широкі плечі й натруджена права рука, як часто буває в ковалів. На собі він мав довгий шкіряний фартух, вдягнений просто на голі груди. Щоки й підборіддя вкривала чорна щетина, а чуприна — густа чорна кучма — спускалася нижче вух. У короля Ренлі волосся було таке саме вугільно-чорне, але завжди вимите й зачесане. Іноді він його підстригав коротко, а іноді відрощував аж до плечей і носив розпущеним або завізував ззаду золотою стрічкою, проте ніколи воно не бувало сплутаним чи мокрим від поту. І хоча очі в хлопці були такого самого насиченого синього кольору, в Ренлі вони завжди світилися теплом і турботою, іскрилися сміхом, а в хлопця випромінювали гнів і підозру.

Септон Мерібальд теж це помітив.

— Ми не скривдимо вас, хлопче. Коли цей заклад ще належав Маші Гедл, вона завжди для мене мала медівник. Іноді навіть ліжко мені виділяла — коли в заїзді не було завізно.

— Вона померла,— сказав хлопець.— Її повісили леви.

—