💙💛 Класика💙💛 Зарубіжна література💙💛 Дитячі книги💙💛 Сучасна проза💙💛 Фантастика💙💛 Детективи💙💛 Поезія💙💛 Наука, Освіта💙💛 Бойовики💙💛 Публіцистика💙💛 Шкільні підручники💙💛 Фентезі💙💛 Блог💙💛 Любовні романи💙💛 Пригодницькі книги💙💛 Біографії💙💛 Драматургія💙💛 Бізнес-книги💙💛 Еротика💙💛 Романтична еротика💙💛 Легке чтиво💙💛 Бойовик💙💛 Бойове фентезі💙💛 Детектив💙💛 Гумор💙💛 Езотерика💙💛 Саморозвиток, Самовдосконалення💙💛 Психологія💙💛 Дім, Сім'я💙💛 Еротичне фентезі💙💛 Жіночий роман💙💛 Сучасний любовний роман💙💛 Любовна фантастика💙💛 Історичний роман💙💛 Короткий любовний роман💙💛 Детектив/Трилер💙💛 Підліткова проза💙💛 Історичний любовний роман💙💛 Молодіжна проза💙💛 Бойова фантастика💙💛 Любовні романи💙💛 Любовне фентезі💙💛 Інше💙💛 Містика/Жахи💙💛 Різне
всі жанри
Свіжі відгуки
Гість Тетяна
9 листопада 2024 18:08
Інтригуючий детектив. Дуже сподобалася книга
Червона Офелія - Лариса Підгірна
Олена
31 жовтня 2024 19:00
Cучасне українське любовне фентезі - обожнюю 👍 дякую авторці
Неідеальна потраплянка - Ліра Куміра
Таміла
29 вересня 2024 17:14
Любовна фантастика - це топ!
Моя всупереч - Алекса Адлер
Василь
23 вересня 2024 12:17
Батько наш Бандера, Україна Мати…
...коли один скаже: Слава Україні! - Степан Бандера
Сайт україномовних книжок » 💙💛 Фентезі » Бенкет круків - Джордж Мартін

Бенкет круків - Джордж Мартін

Читаємо онлайн Бенкет круків - Джордж Мартін
з гілки в'язу. Брієнна, може, проїхала б мимо й не помітила його, якби не Пес, який занюхав сморід і скочив у бур'яни, щоб краще все рознюхати.

— Що там, Песику? — зістрибнув з коня сер Гайл, широким кроком рушив за собакою — і повернувся з напівшоломом у руках. Усередині була голова, а ще трохи хробаків і жуків.— Добра криця,— оголосив сер Гайл,— і не дуже пом'ята, от тільки лев без голови. Поде, хочеш собі шолом?

— Тільки не цей. Там хробаки.

— Хробаків змиєш, хлопче. Ти гидливий, як дівчина.

— Шолом на нього завеликий,— кинула на сера Гайла сердитий погляд Брієнна.

— Доросте.

— Не хочу,— сказав Подрик. Сер Гайл знизав плечима й пожбурив поламаного шолома назад у бур'яни разом з левом на гребені. Пес, гавкнувши, задер під деревом задню лапу.

Затим не можна було і ста ярдів проїхати, щоб не натрапити на труп. Висіли на ясенах і яворах, на буках і березах, на вільхах і в'язах, на старих сивих вербах і ставних каштанах. І всі мали на шиях зашморг — гойдалися на конопляній мотузці, з набитим сіллю ротом. Дехто з повішеників був у плащах — сірих, блакитних чи малинових, так вицвілих від сонця і дощу, що кольори заледве розрізнялися. У декого на грудях були нашиті герби. Брієнна помітила сокири, стріли, кілька лососів, сосну, дубовий листок, жуків, когута, вепрячу голову, півдюжини тризубів. «Зломлені,— збагнула вона,— рештки дюжини різних армій, покидьки лордів».

Були серед небіжчиків лисі й бородаті, молоді й старі, низенькі й високі, гладкі й худі. Роздуті, з обгризеними й зотлілими обличчями, всі вони були схожі. «На шибениці всі люди брати». Брієнна прочитала це в якійсь книжці, лишень не могла пригадати в якій.

І тільки Гайл Гант зміг висловити те, що всі вони й так уже підсвідомо зрозуміли.

— Це вони вчинили наліт на Варницю!

— Най Отець судить їх суворо,— мовив Мерібальд, друг літнього септона, що служив у містечку.

Але Брієнну не так хвилювало, хто це такі, як хто їх повісив. Подейкували, страті через повішення віддає перевагу Берик Дондаріон зі своєю бандою беззаконників. Якщо це правда, то так званий лорд Лискавка може бути поблизу.

Пес загавкав, і септон Мерібальд, роззирнувшись, нахмурився.

— Може, пришвидшимо ходу? Сонце скоро сяде, а поночі з трупів погана компанія. Лихі й люті були ці люди за життя. Не думаю, що смерть їх виправила.

— Отут я з вами не погоджуся,— сказав сер Гайл.— Таких людей тільки могила й виправляє.

Та все одно він підбив п'ятками коня під боки, і гурт рушив трішки швидше.

Далі дерев поменшало, а трупів — ні. Ліси змінилися на тванисті поля, а гілля дерев — на шибениці. Щойно до них наближалися подорожні, з трупів злітали з краканням хмари вороння, та знову всідалися, щойно люди проїздили. «Це ж були поганці»,— втішала себе Брієнна, та все одно їй було сумно. Вона примусила себе роздивитися по черзі всіх повішеників, шукаючи знайомі обличчя. Кількох, здалося, вона впізнала з Гаренхолу, але через їхній стан сказати напевне було важко. Ніхто з них не мав шолома у формі собачої голови, та й узагалі мало хто мав шоломи. Переважно з усіх повішеників перед стратою познімали зброю, лати й чоботи.

Коли Подрик запитав, як називається заїзд, де мандрівники збиралися зупинитися на ніч, септон Мерібальд радо вхопився за це питання — певно, хотів нарешті викинути з голови жахливих чатових, що стільки їх вони проїхали дорогою.

— Іноді його називають «Старий заїзд». Трахтир тут був завжди, вже багато сотень років, але оцей звели під час правління першого Джейгейриса — короля, який проклав королівський гостинець. Подейкують, під час мандрівок там зупинявся сам Джейгейрис зі своєю королевою. Деякий час на їхню честь заїзд називався «Дві корони», а потім один з господарів збудував дзвіницю та змінив назву на «Дзвінарню». Згодом заїзд перейшов до лицаря-каліки на ім'я Довгов'язий Джон Гедл, який на старість, оскільки воювати вже не міг, почав ковалювати. Він викував для свого закладу нову вивіску — триголового чавунного дракона, яку й повісив на дерев'яний стовп. Дракон був настільки великий, що довелося його робити з дюжини різних шматочків, з'єднаних мотузкою і дротом. На вітру вивіска гримала і грюкала, отож по всіх усюдах заїзд почали називати «Гримкий дракон».

— А вивіска з драконом і досі є? — поцікавився Подрик.

— Немає,— озвався септон Мерібальд.— Коли вже й син коваля постарів, байстрюк четвертого Ейгона підняв заколот проти свого законнородженого брата й за герб собі взяв чорного дракона. На той час усі ці землі належали лорду Дарі, а його милість був палко відданий королю. Сам вигляд чорного дракона дратував його, отож він велів спиляти стовпа, порубати вивіску на кавалки й викинути в річку. Багато років по тому одну з голів дракона винесло водою на Тихий острів, тільки на той час вона вже була вся руда від іржі. Господар заїзду нової вивіски вже не вішав, тож подорожні забули про дракона й почали називати заклад «Прирічний заїзд». У ті дні Тризуб підходив до самого його чорного ходу, й половина кімнат нависала над водою. Кажуть, гості закидали вудки просто з вікон і ловили пстругів. Тут і пором причалював, який возив подорожніх у Місто Лорда Гаровея і в Біломур.

— Але ж Тризуб лишився на півдні, ми давно їдемо на північний схід... не до ріки, а від неї.

— Так, міледі,— підтвердив септон.— Річище змінилося. Сталося це сімдесят років тому. Чи вісімдесят? Ще коли в заїзді господарював дідо Маті Гедл. Це вона мені цю історію розповіла. Добра була жінка Мата, любителька кислолисту й медяників. Як не було для мене вільної кімнати, вона мене вкладала біля коминка, й ніколи я не виходив від неї в дорогу без хліба з сиром і кількох черствих медяників.

— То вона й нині господиня заїзду? — запитав Подрик.

— Ні. Її повісили леви. Коли ж вони пішли геть, я чув, хтось із її небожів хотів знову відчинити заїзд, але через війну дороги стали надто небезпечні для простолюду, тож постояльців було зовсім мало. Тоді він завів там повій, але й це його не врятувало. Його теж якийсь лорд убив, я чув.

— Ніколи б не подумав,— скривився сер Гайл,— що тримати заїзд — смертельно небезпечно.

— Небезпечно бути родом з низів у той час, коли великі лорди

Відгуки про книгу Бенкет круків - Джордж Мартін (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: