Шазілір. Заборонений день - Олена Гриб
– Але до літа все буде готово, – скептично завершила його фразу Міка. – Як не до літа, то до наступної зими. До весни обов’язково! Чи осені? А років за п’ять будівля розвалиться остаточно і потреба ремонту зникне сама собою.
– Все так погано? – не повірив губернатор.
– На нижньому підвальному поверсі можна плавати. І кататися на ковзанах.
– У вас є ковзани?
– І пліт.
– Я розпоряджуся, – повторив Даріан. – А штанці милі, – зауважив недоречно. – Вільні та практичні. Але уніформа потрібна хоча б для громадських заходів. Замовте за рахунок магістрату.
Він пішов так само тихо, як і з’явився.
Міка залишилася сидіти в абсолютному здивуванні. Нелюд приходив, бо йому не сподобалася сукня в квіточки? Що за дурниці! Через втечу з кабінету королівського посланця? Ну-ну, наче у нього більше справ немає, крім як піклуватися про зачеплені почуття архівної доглядачки. Хотів дізнатися подробиці теорії? Ні, він і не заїкнувся про міську проблему. Чи справді заради підписів? Це могло зачекати кілька тижнів. Тоді…
– Зовсім забув! – Двері прочинилися, знову пропускаючи губернатора. – Я згадав, де ми зустрічалися.
Міка ніби послизнулася на одній із крижин у триклятому підвалі і з головою занурилась у холодну воду. Дух перехопило, очі відмовлялися дивитися хоч кудись, крім чоловіка, що наближався як фатум, у горлі одразу ж пересохло…
– На офіційному заході на честь відкриття нової будівлі розшуку, правильно? – Його посмішка була такою самовпевненою! – Ви простояли на самоті весь вечір, кутаючись у блакитну шаль і смакуючи одне тістечко кілька годин поспіль. Я ж не помилився?
Погодитись? Як легко все вийшло б!
«Так, ми вже стикалися, але я поводилась як ляклива дурепа і не хочу згадувати той випадок», – Міка ледь не випалила щось схоже.
Керрейт заспокоївся б, припинив би розпитування…
Може, забув би про свою нав’язливу ідею!
Та обережність взяла гору. Надто просто вирішувалося завдання. Навіть якщо припустити, що Даріан запам’ятав самотню постать у блакитній шалі (яка зараз висіла на гачку біля входу), тістечко не привернуло б його уваги.
«…Кілька годин поспіль…» – невже він спостерігав за кимось так довго? Бути такого не може! Ні, шановний губернаторе, щось ви задумали… І взагалі, їй пропонується повірити, що Нелюд прийшов сказати: «Я вас пам’ятаю»?
– Ніколи не була на офіційних заходах, пане Керрейт, – твердо відповіла Міка. – А здалеку вас, звичайно ж, бачила. Думаю, ви мене теж, хоч і не помічали. Якщо це все…
На його обличчі промайнуло розчарування і відразу змінилося трохи винуватою усмішкою.
– Ні? Маю зізнатись, я розраховував на іншу відповідь. У якомусь сенсі, Міловіко, ви мене вразили. Сподіваюся зустріти вас завтра зранку. І, висловлюючись вашими ж словами, називайте мене на шазілірський манер. Бажано без отого «пан» або «шановний». Мені не терпиться дізнатися більше про світленьку дівчинку та її майбутнє.
Даріан пішов.
Цього разу остаточно.
Міка спостерігала крізь вікно, як він швидким кроком перетинав вулицю, навіть не кивнувши нікому з перехожих, що ввічливо кланялися. Вітер тріпав його темне волосся з рудуватим відблиском, жбурляв у обличчя пелюстки вишні, нещадно рвав одяг… Губернатор ступав уперед, ніби не помічаючи урагану, що збивав з ніг. Не намагався прикрити очі, ігнорував знову розстебнутий мундир, примудрявся однією рукою тримати оберемок документів, а іншою – відмахуватися від гілок, що сипалися з дерев.
Це нагадало Міці зовсім інший день. Далекий літній день дев’ятсот сьомого року від заснування Келіварії… Тоді вони зустрілися вперше: щойно призначений очільник Шазіліра, якому ледве виповнилося дев’ятнадцять, і чотирнадцятирічна дівчинка, що три дні не бачила крихти хліба.
