Шазілір. Заборонений день - Олена Гриб
– Не мені вчити, як закон Келіварії велить чинити зі злодіями, – лінивий голос Даріана пролетів над притихлим натовпом.
Люди почали нарікати. Лора не могла збагнути, чому вони раптом перекинулися на її бік. Їм же належало зловтішатися, гнати злодійку як шаленого звіра, висловлювати зневагу, а натомість незнайомі непривітні обірванці разом заговорили про прощення, милосердя, каяття… Про те, що в Шазілірі свої порядки, і що Келіварію сюди ніхто не кликав, і що тут розберуться без неї, і…
– Мовчати! Відтепер Шазілір житиме за справжніми законами! – з натиском оголосив губернатор.
– Але… – Здавалося, магістратські служаки злякалися більше, ніж сама «злочинниця». – Ви наказуєте відрубати їй руку?
– Я наказую виконувати закон. – У тоні Керрейта з’явилися крижані нотки, хоча наприкінці фрази голос затремтів і зірвався. – І якщо він каже рубати злодієві руку – рубайте! Якщо вона злодійка – рубайте!
– Це ж дитина! – розпачливо вигукнула та сама стара. – Хворий виродку, це така сама дитина, як ти!
– І ця дитина буде чудовою настановою іншим дітям, – неголосно зауважив губернатор. – Досить патетики. Вона вкрала, це ваші слова. Відрубайте їй руку, та усе.
Лора дивилася прямо на нього. Даріан здавався таким юним, але вже мав владу над цілим містом.
Владу, якою він умів користуватися.
Правильні, наче намальовані риси обличчя, ледь зачеплена шазілірським сонцем шкіра, чітка лінія підборіддя і крива посмішка на губах… Йому личив строгий одяг. Чорний мундир із єдиною прикрасою – білою стрічкою – щільно сидів на його плечах, з-під прямих штанин виглядали начищені до блиску черевики. Керрейт не носив перстнів. Не змащував волосся олією. Ретельно збривав щетину. Не застібав верхній ґудзик сорочки.
Лора запам’ятала нового губернатора до найдрібніших деталей. Він був першою людиною за останні кілька років, хто назвав її «милою». А ще він сказав: «Відрубайте їй руку» і навіки оселився в її кошмарах.
Тоді це сталося вдруге. Вона дивилася Даріану в очі й беззвучно благала: «Забудь мене!». Лора розуміла: нічого не вдіяти. Їй не виправдатися. Її навіть не судитимуть, бо вердикт уже винесено!
Встати на ноги вона зуміла лише з допомогою магістратського охоронця. Їй наказали йти за представником міського розшуку і не намагатися втекти.
Лора пройшла кроків десять, коли почула хрипкий шепіт цього самого представника:
– Біжи, мала! Ну!
Вона зірвалася з місця, знаючи, що довго не протримається. Сили зникали, із зором відбувалося щось дивне – світ зблід, почав розгойдуватися, часом перетворювався на темряву…
Але її не переслідували. Люди охоче розступалися, і ніхто не кричав: «Тримай злодійку!».
– Пане Керрейт, дівчисько втекло, – повідомив нишпорка очевидну річ.
– А мені яка різниця? – відмахнувся губернатор і наказав готувати карету.
«Невже подіяло?» – розмірковувала Лора, шкутильгаючи на північ – туди, де її ніхто не міг знати.
Не вірилося, що таке можливо. Напевно, у глибині душі Керрейт зовсім не хотів карати малолітню злочинницю і тому дозволив утікачці піти. Адже прокляття не існувало!
Та за пів року доля знову зіштовхнула Лору з молодим очільником міста. Він засмагнув, змужнів, навчився зображати привітність.
За якихось шість місяців у мові шазілірців міцно вкоренилося його прізвисько. Чарівного Даріана Керрейта тепер називали Нелюдом.
