Шазілір. Заборонений день - Олена Гриб

«Тому що маленькі світленькі дівчатка не обов’язково перетворюються на тендітних світловолосих красунь», – сказала тоді Міка.

Потім вкрай спокійно і чемно вибачилася, послалася на невідкладні справи, пообіцяла зайти після обіду і пішла, не звертаючи уваги на протести.

Архів, як завжди, зустрів її холодом та вогкістю. Вона заварила чашку міцного чаю, переодягнулася в громіздкий теплий одяг, влаштувалася в кріслі доглядача і спробувала викинути з голови невеселі думки.

На жаль, навіть книга, розкрита на найцікавішому місці, не сприяла відпочинку.

Поговорити б із кимось… Похвалитися? Чи поскаржитися?

Міка ще не вирішила, як ставитись до несподіваного подарунку долі. З одного боку, її переповнювало захоплення. Та з іншого… Ех, з іншого був губернатор і його «десь я вас уже бачив». Вчепився як кліщ у цю ідею! Наче за сім років у Шазілірі він зустрів мало людей.

Викривлені стрілки старого годинника показували, що полудень давно минув.

«Скажу, що захворіла», – майнула не найчесніша ідея.

Чому б і ні? Кожен може занедужати, особливо в таку негоду. Старий Тарендар тижнями не з’являвся, бо його суглоби нили на погоду, і нічого страшного не відбувалося.

Міка знову потяглася до розважального чтива, але помітила свиток, що відкотився до краю столу, і відсмикнула руку.

«Пані доглядачка…» – сяйнув спогад.

Не «Гей, ти!», не «Дитинко!» і не «Кицю!» – сьогодні до неї звертались як до рівної. Нехай це було приправлено неабиякою часткою невдоволення, роздратування, насмішки і зверхніх ноток, та Міка нарешті відчула себе людиною.

Потрібною людиною!

Непримітна Міловіка Дзвінка гарувала в архіві два роки, часом не помічаючи, як вечір перетворюється на ранок, і її старання оцінили. Тарендар дав їй шанс. Хіба він не розчарується, дізнавшись, що підопічна кинула все через дурні дитячі страхи?

Зустрічатися з Нелюдом вона не хоче, он як! Та його половина шазілірців на ніч не згадують! І що ж вони роблять? Надвір не виходять? Залишають місто? Ховаються? Ні! Трясуться від страху, уникають дивитися в очі, тишком-нишком перемивають кістки і водночас прагнуть уваги губернатора. Всі шукають його схвалення, бо це вигідно. Люди – суперечливі істоти…

– Не дочекаєтесь! – оголосила Міка шафам із папками. – Я буду доглядачкою! І якщо хтось проти, нехай котиться до… – Вона почула скрип дверей і побачила в одній зі скляних стулок чуже відображення з оберемком паперів. Різко обернулася, придушивши бажання закінчити фразу. Крісло протестуюче рипнуло, лівий підлокітник залишився в руці. – Яка приємна несподіванка, пане Керрейт! Стукати вас, очевидно, не вчили?

– Жінкам спізнюватися можна, – губернатор проігнорував шпильку, – але в разі державних службовців це ознака некомпетентності.

– Га? Куди запізнюватися?

Даріан вказав на годинник, і той, наче на підтвердження його слів, несхвально клацнув.

Міка натужно засміялася.

– Після обіду – поняття непевне. Дивіться, – легкий кивок на недопитий чай, – я тільки починаю їсти! Не бажаєте приєднатися?

– Дякую, ні. І не обтяжуйте себе відвідуванням магістрату, бо до кінця дня я зайнятий. Будьте ласкаві підписати це, – один із аркушів, заповнених рівним почерком, опустився на стіл, – і це, – другий такий самий аркуш ліг поруч.

Швидкий огляд приміщення показав, що чорнильниця чомусь опинилася на підвіконні. Міка квапливо встала і повернула її на місце. Поспіхом проглянула документи, розписалася, простягла папери губернатору…

І побачила, що той витріщається на неї в німому подиві.

– Боги, у що ви вдягнені? – нарешті мовив він, трохи затинаючись. – Це хутряні штани?

– Вовняні. Але ви маєте рацію, з хутряною підкладкою. Зимова форма працівників архіву. Тут опалення зовсім погане, в морози вода замерзає, а підвальні поверхи навіть зараз покриті кригою. Доводиться викручуватись.

– Попрошу вас їх зняти.

– Мені образитись чи ви ясніше висловите свою думку? – не стрималася Міка. – Тому що звучить надзвичайно двозначно.

– Двозначно? І де ваш рум’янець?

– Образити та збентежити – різні речі. Не плутайте їх, пане Керрейт.

Даріан переклав папери з однієї зігнутої в лікті руки на іншу, й через це розстебнувся верхній ґудзик його чорного мундира, прикрашеного лише білою стрічкою наближеного до двору чиновника. З внутрішньої кишені визирнув конверт – вузький, зеленуватий, характерний для ківірської пошти. Наступної миті губернатор застебнув ґудзик і жартівливо (Міка не повірила своїм очам!) вклонився.

– Ваша правда. Скажу по-іншому: відтепер ви – обличчя шазілірського архіву, тож повинні мати достойний вигляд. Зайдіть до магістратського кравця, він має каталог келіварійських уніформ. І не забудьте про стрічку.

– Пан Тарендар ніколи не носив уніформу!

– За всієї поваги, шановного Тарендара ніхто б не переплутав із квіткаркою, – парирував Керрейт. – Щодо опалення я розпоряджусь. Не обіцяю швидкий результат, але…