Джинґо - Террі Пратчетт
— Батьку, не треба… — почав було Лес.
— Стули пельку! Я ж піклуюся про твоє майбутнє, хлопче…
— Так, але кого хвилює, хто його перший побачив, батьку? І ми, і вони за сотні миль від дому! Хто ж дізнається, батьку?
Двоє кальмарників люто дивилися один на одного.
Над ними виростали будівлі, з яких струменіла вода. У них виднілися діри, що завиграшки могли бути дверними отворами, та відтулини без шибок, що могли бути вікнами, але всередині було темно. Часом Лесеві вчувалось, ніби там щось плазує.
Міцько Джексон кашлянув.
— Хлопчина має рацію, — пробубнів він. — Нам немає сенсу сперечатися. Крім нас тут більше нікого немає.
— Справді, — погодився Аріф.
Не зводячи один з одного очей, вони позадкували.
А тоді майже суголосно заволали:
— Хапай човен!
Після кількох секунд плутанини чоловіки врешті розбились на пари і чкурнули кудись болотистими вуличками з човнами над головою.
Їм, щоправда, довелося різко завернути назад, гнівно кидаючи один одному:
— То ти ще й дітей крадеш, га? — і обмінятися синами.
Кожен дослідник-початківець знає, що славу отримує не той, чия нога першою ступає на незайману землю, а той, кого ноги першого заносять додому. Добре, якщо разом із рештою тулуба.
На вітрі поскрипували флюгери Анк-Морпорка.
Хоч насправді лише кілька з них були справжніми представниками Avis domestica[1]. Серед решти були пістряві дракони, риби та різна звірина. На даху Гільдії найманців рипнув, прибравши нової пози, силует одного з їхніх представників у плащі та з кинджалом напоготові. На Гільдії жебраків олов’яна жебрача рука просила у вітру четвертак. На Гільдії м’ясників мідне порося втягувало рильцем повітря. На покрівлі Гільдії злодіїв справдешній, хоч і вже дещо покійний, злодій-нелегал злегка крутнувся, демонструючи, що буде з тими, хто бодай спробує вкрасти без ліцензії.
Флюгер на куполі бібліотеки Невидної академії завжди відставав від своїх побратимів і мав відреагувати на зміни не раніше ніж за пів години, та містом уже ширився запах моря.
На площі Сатор традиційно виступали з імпровізованими промовами. «Промови» — це голосно сказано, бо до них вдавались усі, хто мав охоту: всякі пустомелі, базікала та поодинокі заглиблені в себе маруди, які траплялись то тут, то там серед натовпу. І, традиційно, люди горлопанили про все, що було в них на думці. Подейкували, що Патрицій ставився до цього звичаю з прихильністю. Це правда. А також з осторогою. У нього, либонь, була своя людина, яка все для нього записувала.
З цим і мала справу Варта.
«Ми не шпигуємо, — переконував себе командор Ваймз. — Бо шпигуни скрадаються вулицями і зазирають у вікна. А те, що ти відійшов трохи назад, щоб не оглухнути, ще не робить із тебе шпигуна».
Він неуважно черкнув сірник об сержанта Щебеня.
— Ви мене черкнули, сер, — дорікнув троль.
— Пробачте, сержанте, — перепросив Ваймз, запаливши цигарку.
— Та нічого.
Вони знову зосередились на мовцях.
«Цей вітер, — думав Ваймз. — Він несе якісь зміни…»
Зазвичай оратори зачіпали геть усякі теми, що межують зі здоровим глуздом чи спочивають десь на мирних долинах по той бік. Та сьогодні вони всі були одержимі одною темою.
— …їх давно пора провчити! — крикнув хтось прямо біля вуха. — Чом наші так звані лорди не прислухаються до голосу народу? Анк-Морпорку вже в печінках сидять ці чванькуваті розбійники! Вони крадуть нашу рибу, забирають наш товар, а тепер ще й посягають на нашу землю!
«Краще б люди йому підбадьорливо зааплодували», — подумав Ваймз. Люди зазвичай безладно підтримували ораторів, щоб їх розпалити. Але юрма довкола цього чоловіка лише схвально кивала. Він подумав: вони справді міркують над його словами…
— Вони поцупили весь мій крам! — крикнув хтось навпроти. — Це бісова піратська імперія! Мене взяли на абордаж! В анк-морпоркських водах!
Юрмою покотилося пихате бурмотіння.
— А що вони у вас відібрали, пане Дженкінс? — озвався голос із натовпу.
— Вантаж першокласного шовку!
Натовп засвистів.
— Он воно що? А хіба не сушені рибні відходи чи конфісковане м’ясо? Бо, наскільки мені відомо, саме цим ви і торгуєте.
Пан Дженкінс силкувався розгледіти в натовпі свого опонента.
— Першокласний шовк! — він повторив. — А яке місту до того діло? Ніякого!
Роздалися вигуки «Ганьба!»
— А місту відомо? — запитав хтось із натовпу.
Люди почали витягувати шиї. А тоді натовп трохи розійшовся, і всі побачили постать командора Ваймза з Міської варти.
— Ну, цейво… я… — почав було Дженкінс. — Той… як його… я…
— Мені є діло, — спокійно мовив Ваймз. — Не так уже й важко відслідкувати вантаж першокласного шовку, від якого несе риб’ячими тельбухами, — зазвучав сміх. Анкморпоркці завжди вітають незвичні повороти в постановках свого вуличного театру.
Не зводячи погляду з Дженкінса, Ваймз на позір звернувся до сержанта Щебеня:
— Щебеню, підеш з паном Дженкінсом, гаразд? Якщо я не помиляюсь, його корабель називається «Мілка». Він покаже тобі всі вантажні рахунки, декларації суднового вантажу, квитанції та виписки, і ми враз із ним розберемося.
Щебінь відсалютував, гучно брязнувши ручиськом по шолому.
— Слухаюсь, сер!
— Е… е… не зможете, — похопився Дженкінс. — Вони…той… вони ще й всі документи забрали…
— Справді? Щоби потім повернути товар назад у крамницю, якщо їм не підійде?
— Ем… хай там як, а корабель уже відчалив. Так! Відчалив! Тепер маю мастити голову, як відшкодувати збитки!
— Відчалив? Без свого капітана? — запитав Ваймз. — Виходить, пан Скоплет там тепер за головного? Ваш старший помічник?
— Так, так…
— Прокляття! — вигукнув Ваймз, театрально клацнувши пальцями. — Виходить, той чоловік, якого ми заарештували минулої ночі за непристойно налиганий стан… він ще й винен у тому, що видає себе за іншого? Ой, я не знаю, це стільки писанини, що кінця краю не видно…
Пан Дженкінс спробував відвести погляд, але не зміг під пильним поглядом Ваймза. По тому, як смикалася його нижня губа, видно було, що він готується огризнутись у відповідь. Та, на щастя, він вчасно помітив життєрадісний вищир Ваймза, схожий на той, що стрімко несеться до потопельників. З плавником на спині.
Пан Дженкінс дуже мудро вчинив, що відступив.
— Я… той… піду розберуся… я… цейво… пішов… — він почав пропихатися крізь натовп, який ще трохи почекав — ану ж станеться щось цікавеньке — але, розчарувавшись, посунув далі в пошуках нових розваг.
— Хочете, шоб я пшов глянув на той корабель? — запитав Щебінь.
— Ні, сержанте. Ви не знайдете там ані шовку, ані документів. Нічого, крім густого аромату риб’ячих тельбухів, що просяк усе навколо.
— Ого, то ті кляті хапонці змітают все, що криво лежит, еге ж?
Ваймз похитав головою і рушив далі.
— В Хапонії немає тролів, правда? — запитав він.
— Ніяк нє, сер. А всьо через жару. Тролячі мізки не варять на сонці. Якби я подався до Хапонії, — сказав Щебінь, тягнучи за собою довгі руки так, що аж кісточки пальців цокали по бруківці, — я був би дуже тормознутим.
— Щебеню?
— Так, сер?
— Тримайся подалі від Хапонії.
— Слухаюся, сер.
Довкола іншого оратора зібралась куди більша юрма. Він стояв зі здоровенним плакатом, на якому писало: БРУДНІ ЧУЖОКИ, ЛАПИ ГЕТЬ ВІД ЛЕШПУ.
— Лешп, — повторив Щебінь. — Оце назвочка — там певно самі шепелявики живуть.
— Це та