Ваш вихід, або Блазнів ховають за огорожею - Генрі Лайон Олді

— Оно, біля огорожі, — показую рукою, щоб вже напевно.

Двоє зриваються з місця. Миттю опиняються поруч із пораненим.

— Він! Живий…

— Дві дірки, Семен! Ну ти стрілець! Ворошиловський!..

— «Швидку» треба… загинається, п-падла…

— Чорт, рація в машині залишилася — чортихається старший лейтенант Стратичук. — Стійте тут і не намагайтеся тікати. Нам треба буде взяти у вас свідчення.

Тон у старлея майже доброзичливий. Мій живіт потихеньку відпускає. Натомість все тіло починає тіпатися дрібним тремом. Намагаюся розслабитися, але починаю ганебно стукати зубами. Не вийде з мене Брюса Уїлліса. Ні хріна з мене не вийде.

Тим часом старлей починає стукати в знайому хвіртку.

— Вася, знову ракли! Знову! — верещить з будинку стервозна Ірка. — Я заре мусарню викличу!

Мимохідь співчуваю Васі. І довго, ретельно співчуваю собі. Гумор прорізався… Шибеника.

— Мусарня вже тут! Лікарів викликай, громадянко! — гаркає старлей.

Із вікна несподівано гримить: «А зараз, користуючись нагодою, хочу передати привіт…» Напевно, Ірка з переляку дистанційку впустила. Кому хочуть передати привіт, залишається загадкою: телевізор булькає і замовкає.

— Та викликали їх, лікарів ваших, — басом відгукується Шафа-Вася. — Ломився тут один козел…

Виходить, даремно я про нього погано подумав. Добро, воно завжди проявиться.

— Це я козел, — служиві дивляться на мене, як на психа. — Я ломився. Цей… утікач… Він із кущів на мене вивалився. Весь у крові. «Допоможіть» — стогне. Я й почав стукати…

Старлей киває із задоволенням:

— Добре. Ви все правильно зробили.

З-за повороту долинає шум машин. Провулок осяває нервове мерехтіння блималок, і до нас підкочуються одразу два «бобики». Один антикварний, з верхом із брезенту. Із другого, новішого, вибирається огрядний дядько в цивільному. Старлей Стратичук квапиться назустріч, підкидаючи руку до пом'ятого околиша кашкета.

— Узяли, товариш підполковник! Узяли! Тут свідок є, він «Швидку» викликав…

— Ясно.

Погляд у підполковника генеральський. Наскрізь. У погляді — табори без права на листування. Років сто, не менше.

— Поїдете з нами, громадянине. Хворостов, перевірте факт виклику. Хай підтвердять.

А у мене в голові, долетівши з неабияким запізненням, б'ється одне-єдине слово: «Свідок! Свідок!» Ф-фух, гора з плечей… Напевно, з боку я виглядаю повним ідіотом: стою, не знаючи, куди подіти закривавлені руки, безглуздо посміхаюся всім одразу й водночас — нікому. Самому собі.

Ляскають дверцята, стає галасно. Старлей нарешті розслабляється, дістає пачку цигарок. Підходжу.

— Перепрошую, у вас цигарку можна?

— Треба, — посміхається мент, простягаючи мені пачку «LM», і відразу стає дуже милим хлопцем. Схоже, сьогодні вночі він нап'ється до повної чарівності.— Паліть.

Взагалі-то я курю рідко і тому цигарок зазвичай не ношу, але зараз організм владно вимагає заспокійливої дози нікотину. Коли прикурюю від дешевої «одноразки» старлея, руки у мене вже майже не тремтять. Затягуюся — так, щоб легені й мізки продерло наскрізь. З провулка підтягуються ще двоє. Обидва в цивільному одязі. За ними плентається розфарбована дівчина, тягнучи по землі драний жакет. Дівчині холодно. При світлі ліхтаря видно: на вилиці в неї набухає неабиякий синець. Губи танцюють, дівчина щось плутано говорить, косметика «попливла», і вона розмазує її по обличчю.

Машинально прислухаюся.

— …зовсім псих! Зовсім! Ненормальний. З ніг збив — і в яр… А ви де були? Де ви були, дебіли?! Він же мене… Він мене ледве не вбив! Ніж до горла: читай, кричить, вірші!

— Які вірші?

Це підполковник.

— Не знаю! — дівчина на межі істерики. — Ну, вірші! Як там… зараз… «Ви страшні, коли поводите очима… чому, я не знаю… я почуваю…»

— «…Ви — страшні, коли отак поводите очима… Чого мені так страшно — я не знаю; таж я нічим не винна перед вами — і все ж я почуваю, що боюсь!»

Чесне слово, саме вирвалося.

Дівчина замовкає, жалюгідно плямкаючи губами. Підполковник стрімко обертається до мене:

— Що ви сказали?

— Це Шекспір. «Отелло». Діалог Дездемони й Отелло, дія п'ята, сцена друга, — лепечу я.

— Звідки ви це знаєте? — підполковницька брова повзе вгору. По схилу Фудзі, до самих висот.

— Як — звідки? Із п'єси. Я Шекспіра читав… у театрі бачив…

Таке враження, ніби я виправдовуюся.

— Ясно.

По обличчю підполковника видно, що нічого йому не ясно, крім того, що я — чоловік підозрілий. Язик мій — ворог мій! Мовчав би нишком… На щастя, з’являється «Швидка». Пораненого в наручниках вантажать на ноші. Коли двоє санітарів проносять його повз мене, він раптом підводиться й чітко, дикторським голосом вимовляє: «Ваш вихід». Після чого знову падає на ноші.

— Що він сказав?

— «Ваш вихід».

Нісенітниця. Маячня. Марить, напевно.

— Ви знайомі?

— Ні. Вперше його бачу.

Підполковник вагомо покашлює. Ловить за плече лікаря, який проходить повз нього:

— Куди повезете?

— У невідкладну допомогу, куди ж іще?

— Стратичук, візьми кого-небудь. Супроводжуватимеш. Потім подзвоните у відділення, доповісте. А ви, — це мені, — поїдете з нами.

Де розташовано відділення, я так і не зрозумів. «Бобік» довго петляв, підстрибуючи на вибоїнах, промені фар діловито обмацували огорожі, цегляні стіни будинків — і раптом ми зупинилися. Табличку біля входу я теж прочитати не встиг. Якесь відділення. А яке? Здається, в районі Південного вокзалу.

Брати у мене свідчення узявся особисто підполковник. Зробив велику ласку, нарешті назвався:

— Качка Матвій Андрійович. Старший слідчий із особливо важливих справ, підполковник МВС.

— Смоляков Валерій Якович. Культпрацівник широкого профілю.