Ім’я вітру - Патрік Ротфусс

Невдовзі він перестав їсти. Тепер він просто качався по розкиданих гілках, гасячи їх. Тепер він рухався енергійніше — отже, денер почав діяти. Він заревів негучним і низьким голосом. Р-р-р. Р-р-р. Синє полум’я. Кульбіт. Р-р-р. Кульбіт.

Нарешті від кострища залишилася тільки яма, в якій виблискували вуглинки. Дракус, як і раніше, влаштувався на ньому й ліг, загасивши все світло на пагорбі.

Якусь мить він лежав там тихо. Тоді знову заревів. Р-р-р. Р-р-р. Полум’я. Він ще більше занурив черево у вугілля, наче соваючись. Якщо так у нього починався маніакальний стан, то він, як на мене, починався надто повільно. Раніше я сподівався, що до цього часу він уже буде близький до делірію. Невже я надто скромно оцінив потрібну дозу?

Поки мої очі повільно пристосовувалися до темряви, до мене дійшло, що є ще одне джерело світла. Спершу мені здалося, ніби хмари зникли й це позирає з виднокраю місяць. Але відвернувшись від дракуса й поглянувши собі за спину, я побачив правду.

У Требоні, щонайбільше за дві милі на південний захід від нас, палахкотів вогонь. Не просто тьмяне світло свічок у вікнах — там повсюди скакали високі язики полум’я. На мить мені здалося, ніби місто палає.

Тоді до мене дійшло, що там відбувається: свято врожаю. У центрі містечка було високе багаття, а біля будинків палали менші, за якими люди, певно, частували сидром натомлених робітників. Вони пили й кидали в багаття своїх блукальців. Опудала з пшеничних снопів, з копиць ячменю, з соломи, з полови. Опудала, які мають яскраво й раптово спалахувати під час ритуалу на честь закінчення року. Вважалося, що це віднаджує демонів.

Позаду себе я почув рев дракуса. Опустив на нього погляд. Він, як і я, дивився не на Требона, а на темні кручі на півночі.

Я людина не релігійна, але зізнаюся: тоді я молився. Я всерйоз молився Тейлу та всім його янголам, благаючи, щоб дракус здох, просто тихенько поринув у сон і пішов, не повернувшись і не побачивши вогні міста.

Я чекав кілька довгих хвилин. Попервах я гадав, що дракус заснув, але коли мій зір загострився, я побачив, як його голова невпинно хитається вперед-назад, уперед-назад. Мої очі дедалі більше призвичаювалися до темряви, а вогні Требона, здавалося, усе яскравішали. Відколи він зжер ґлей, минуло півгодини. Чому він ще не здох?

Я хотів скинути решту ґлею, але не наважувався цього зробити. Повернувшись до мене, дракус повернувся б на південь, до міста. Навіть якби я кинув у нього перед носом мішок ґлею, він міг би розвернутися й знову вмоститися на багатті. Можливо, якщо…

Тут дракус заревів — як і раніше, низьким і сильним голосом. Я не сумнівався, що його почули в Требоні. Я б не здивувався, якби дізнався, що його почули в Імрі. Я позирнув на Денну. Вона ворухнулась уві сні, але не прокинулася.

Дракус підскочив із кострища, достоту як пустотливе цуценя. Де-не-де ще виблискували жаринки; цього світла мені вистачало, щоб бачити, як цей велетень викачується й перекидається. Кусає повітря. Повертається…

— Ні, — промовив я. — Ні, ні, ні.

Він поглянув у бік Требона. Я бачив, як полум’я розведених у містечку багать, танцюючи, відображається в його величезних очах. Він ще раз видихнув широкою дугою синє полум’я. Він уже робив так — чи то вітаючись, чи то викликаючи на бій.

А тоді він побіг, помчав схилом із шаленим завзяттям. Я чув, як він суне й рветься крізь дерева. Знову рев.

Я ввімкнув свою симпатичну лампу і, підійшовши до Денни, грубо її потрусив.

— Денно. Денно! Негайно вставай!

Вона ледве заворушилася.

Я підняв їй повіку й перевірив її зіниці. У них уже не було колишньої млявості — вони швидко зменшилися на світлі. Отже, денеровий ґлей нарешті вийшов з її організму. Це було звичайне виснаження, та й усе. Я просто для певності підняв їй обидві повіки й знову посвітив.

Так. Із зіницями в неї все було гаразд. У неї все було гаразд. Неначе на підтвердження моєї думки, Денна скривилася й відсахнулася від світла, пробурчавши щось нерозбірливе й однозначно нежіночне. Усього я не розібрав, але там не раз прозвучали слова «збоченець» і «здрисни».

Я підхопив її разом із ковдрами та обережно спустився на землю. Тоді знову закутав її між сірокаменями. Поки я крутив нею, вона неначе трохи прокинулася.

— Денно.

— Мотет? — пробурчала вона, не прокидаючись остаточно; її очі, накриті повіками, ледве ворушилися.

— Денно! Дракус іде до Требона! Я маю…

Я зупинився. Почасти через те, що вона явно повернулася до непритомного стану, а почасти — через те, що я не знав напевне, що саме маю зробити.

Я мав щось зробити. Зазвичай дракуси уникають міст, але я поняття не мав, як він відреагує на вогні з нагоди врожаю, ошалівши від наркотику і в маніакальному стані. Якщо він влаштує розгардіяш у містечку, у цьому буду винен я. Я мав щось зробити.

Я притьмом видерся на сірокамінь, підхопив обидві торби й зліз. Висипав на землю все, що було в дорожній торбі. Взяв стріли для арбалета, загорнув їх у свою порвану сорочку й запхав у сумку. Закинув я туди й тверду залізну лусочку, а тоді запхав пляшку бранду в цератовий мішок, щоб не розбилася, і поклав у дорожню торбу ще й її.

У роті в мене було сухо, тож я швидко ковтнув води з бурдюка, знову його закрив і залишив його Денні. Прокинувшись, вона страшенно захоче пити.

Я закинув дорожню торбу на плече й міцно закріпив її в себе на спині. Тоді ввімкнув свою симпатичну лампу, взяв сокиру й побіг.

Я мав убити дракона.

Я чимдуж мчав лісом; світло моєї симпатичної лампи шалено гойдалося, освітлюючи перешкоди в мене на шляху всього за кілька секунд до того, як я на них налітав. Не дивно, що я впав і шкереберть покотився з пагорба. Підвівшись, я з легкістю відшукав свою лампу, але сокиру покинув, у глибині душі розуміючи, що в бою з дракусом від неї не буде жодної користі.

Я ще двічі впав, перш ніж дістатися дороги, а тоді нахилив голову, наче біжучи на короткій дистанції, і кинувся до далекого міського світла. Я знав, що дракус може пересуватися швидше за мене, але сподівався, що його загальмують або зіб’ють із пантелику дерева. Діставшись містечка першим, я міг би попередити міщан, підготувати їх…

Але коли з-поміж дерев вигулькнула дорога, я