Ім’я вітру - Патрік Ротфусс

Я відчув, як моїм тілом проходить холодок.

— Ти про що?

Запала довга тиша, і я вже почав думати, що вона заснула, аж тут вона знову подала голос.

— Я тобі не все розповіла. Я знаю, що Ясен не загинув на фермі. Коли я йшла до вогню, він мене знайшов. Він повернувся й сказав, що всі загинули. Він сказав, що, якщо вцілію тільки я, у людей виникнуть підозри…

Я відчув, як у мені здіймається жорстокий, темний гнів. Я знав, що буде далі, але дав їй висловитися. Мені не хотілося це чути, але я знав, що їй потрібно комусь розповісти.

— Він зробив це не просто так, не з доброго дива, — сказала вона. — Він подбав про те, щоб я справді цього хотіла. Я знала, що, якщо я сама заподію це собі, вийде непереконливо. Він зробив так, щоб я справді хотіла цього від нього. Змусив мене попросити його мене вдарити. Просто для певності. І правильно зробив, — говорячи, вона зовсім не рухалася. — Навіть тоді вони гадали, що це якось пов’язано зі мною. Якби він цього не зробив, я б зараз, може, сиділа в тюрмі. Мене б повісили.

Мені запекло у животі.

— Денно, — сказав я. — Той, хто міг таке з тобою зробити… він не вартий твого часу. Ні секунди. Річ не в тому, що він — лише півбуханця. Він наскрізь прогнив. Ти заслуговуєш на краще.

— Хто знає, на що я заслуговую? — промовила вона. — Він не найкращий мій буханець. Він — єдиний вибір. Або він, або голод.

— У тебе є й інші варіанти, — сказав я, а тоді застряг, згадуючи свою розмову з Деохом. — Ти… у тебе є…

— У мене є ти, — замріяно промовила вона. В її голосі мені вчувалася тепла, сонна усмішка, як у дитини, яку вклали спати. — Ти будеш моїм темнооким відважним принцом і захищатимеш мене від свиней? Співатимеш мені? Забереш мене до високих дерев… — Вона поступово затихла.

— Так, — відповів я, але з того, як сильно вона навалилася мені на руку, здогадався, що вона нарешті заснула.

Розділ вісімдесятий

Дотик до заліза

Я лежав без сну й відчував легке дихання Денни в себе на руці. Я б не міг заснути, навіть якби хотів. Її близькість наповнила мене тріскотливою енергією, притлумленим теплом, негучним монотонним гудінням. Я лежав і не спав, смакуючи це, і кожна мить тоді була безцінна, як коштовний камінь.

Нараз я почув десь на віддалі тріск зламаної гілки. Тоді ще раз. Раніше мені хотілося лише одного — щоб дракус поквапився до нашого вогню. Тепер я віддав би свою правицю, щоб він тільки пішов своєю дорогою ще на п’ять хвилин.

Але він таки прийшов. Я заходився обережно відхилятися від Денни. Вона не прокинулась і майже не ворухнулася.

— Денно. — Я злегка потрусив її; тоді потрусив сильніше. Нічого. Я не здивувався. Мало що може бути глибшим за сон солодкожера.

Я закутав її в ковдру. Тоді поставив свою дорожню торбу з одного боку, а цератовий мішок — з другого, наче обрамлення. Покотившись уві сні, вона вперлася б у якийсь із цих предметів, не підкотившись до краю сірокаменя.

Я перейшов до іншого боку каменя й глянув на північ. Угорі й досі були густі хмари, тож поза колом світла від багаття мені нічого не було видно.

Я обережно намацав пальцями відрізок шпагату, який поклав упоперек сірокаменя. Другий його кінець був прив’язаний до зробленої з каната ручки дерев’яного відра внизу, посередині між багаттям і сірокаменями. Найбільше я боявся, що дракус випадково роздушить відро, не занюхавши його. У такому випадку я збирався відтягнути відро в безпечне місце, а тоді викинути його знову. Денна посміялася з мого плану й назвала його курколовлею.

Дракус вийшов на вершину пагорба, з шумом продершись крізь кущі. Зупинився він, ледве зайшовши в коло світла. Його темні очі світилися червоним, і його луска теж почервоніла. Він глухо пихнув і почав ходити колами довкруж багаття, повільно хитаючи головою вперед-назад. Видихнув широкий язик полум’я — як я почав здогадуватися, чи то вітаючись, чи то викликаючи на бій.

Він кинувся до нашого вогню. Я, хоч і стежив за ним досить довго, усе ж здивувався тому, як швидко може пересуватися ця величезна тварина. Він загальмував біля вогню, знову пихнув, а тоді посунув на відро.

Хоча відро й було виготовлене з міцного дерева й розраховане щонайменше на два галони, біля масивної голови дракуса воно здавалося крихітним, як чайна чашка. Він понюхав іще раз, а тоді перекинув відро, тицьнувши його носом.

Відро покотилось, описавши півколо, але я щільно напхав туди липкого ґлею. Дракус зробив іще один крок, іще раз пихнув і взяв у рот усе відро.

Мені настільки полегшало на серці, що я мало не забув відпустити шпагат. Він вирвався в мене з рук, коли дракус трохи пожував відро, розчавивши його масивними щелепами. Тоді він закивав головою, проштовхуючи липку масу собі в горлянку.

Я щиро зітхнув із полегшенням і сів, а тоді подивився, як дракус ходить довкола багаття. Він щедро дихнув синім полум’ям — один раз, а потім ще один, тоді повернувся й почав качатись у багатті, звиваючись і вминаючи його в ґрунт.

Щойно від багаття не лишилося й сліду, дракус розпочав усе спочатку. Він відшукував розкидані залишки багаття, качався на них, доки вони не згасали, а тоді їв хмиз. Я мало не уявляв собі, як кожен новий патик або пеньок, що він їх ковтає, проштовхує денеровий ґлей далі йому в горлянку, розмішує його, роздирає, змушує його розчинятися.

Я чверть години дивився, як він добиває вогонь. Раніше я сподівався, що до цього часу дія ґлею стане помітною. Наскільки я здогадувався, він зжер уже шість смертельних доз. Він мав швидко проминути початкові стадії — ейфорію й маніакальний стан. Далі — делірій, параліч, кома й смерть. За моїми підрахунками, це мало завершитися протягом години, може, навіть швидше.

Дивлячись, як він душить розсіяне полум’я, я несподівано відчув сильний жаль. Ця тварина була величною. Вбивати її мені не хотілося ще більше, ніж згайнувати таку кількість офалуму, за яку дали б шістдесят із лишком талантів. Але було очевидно, що сталося б, якби все йшло своїм плином. Я не хотів обтяжувати