Шлях королів. Хроніки Буресвітла - Брендон Сандерсон
Каладін спідлоба зиркнув на духа. Хоча довкола аж кишіло спренами, їх здебільшого ігнорували. Але цей був якимось дивним. Спрен вітру попрямувала вгору, ніби піднімаючись невидимими сходами. Вона досягла тієї точки, з якої могла роздивитися, що там у Каладіновій долоні, тож він прикрив чорні листки пальцями, стиснувши руку в кулак. Тоді описала навкруг неї коло. І хоч вона блищала — такий образ зостається перед очима, якщо дивитися на сонце, — проте не давала справжнього світла.
Спрен нахилилася, оглядаючи його руку під різними кутами, мов дитина, котра сподівається знайти заховану цукерку.
— Що це? — її голос скидався на шепіт. — Покажи, не бійся. Я нікому не скажу. Там скарб? Чи ти відрізав клапоть накидки ночі й сховав його? А може, там серце жука — крихітне, але могутнє?
Він мовчав, і спрен закопилила губки. Хоч і не маючи крил, вона злетіла вгору й, зависнувши в повітрі, зазирнула йому в очі.
— Каладіне, чому ти так уперто мене не помічаєш?
Той здригнувся:
— Що ти сказала?
Вона пустотливо всміхнулась і відскочила від нього, а контури її постаті затьмарилися, перетворившись на довгу стрічку блакитно-білого світла. За мить вона промайнула між ґратами, звиваючись і жолоблячись у повітрі, мовби смужка тканини, підхоплена вітром, — і кинулася під фургон.
— Буря на твою голову! — крикнув Каладін, стрибком зводячись на ноги. — Гей, духу! Що ти сказала? Повтори!
Спрени не називають людей на ім’я. У них відсутні розумові здібності. Найбільші з них, як-от спрени вітру чи річкові спрени, вміють удавати людські голоси й навіть відтворювати цілі фрази, але вони, власне кажучи, не здатні мислити. Вони не…
— Ви теж це чули? — запитав Каладін, повертаючись до інших мешканців клітки. Дах був якраз достатньої висоти, щоби він міг стояти. Усі вони напівлежали в очікуванні своєї порції води. Він не отримав відповіді, якщо лише не брати до уваги невдоволеного бурчання кількох рабів через зчинений ним ґвалт і чергового нападу кашлю від хворого в кутку. Навіть Каладінів «друг», котрий підходив побалакати вдень, не звернув на нього уваги. Він впав у прострацію і так само витріщався на свої ноги, час від часу ворушачи пальцями.
Може, вони не бачили спрена. Багато крупніших спренів були невидимими для всіх, крім того, кому докучали. Каладін знову сів на дно фургона та звісив ноги назовні. Так, спрен назвала його на ім’я, та вона, очевидно, просто повторила те, що чула раніше. От тільки… жоден чоловік у клітці не знав його імені.
«А може, я божеволію, — подумав Каладін. — Бачу, чого немає. Чую голоси».
Він глибоко вдихнув, а тоді розтулив кулак. Стиснуті в ньому листки розтріскалися й поламалися. Напевно, треба сховати їх, щоб уникнути подальшого…
— Цікавенькі листочки, — проговорив той самий жіночий голос. — Вони тобі до вподоби, хіба ж ні?
Каладін підскочив, повернувшись убік. Спрен стояла в повітрі просто поруч із його головою, і її біла суконька струменіла під повівами вітру, якого чоловік не відчував.
— Звідки ти знаєш моє ім’я? — зажадав відповіді Каладін.
Спрен не відповіла. Просто по повітрю вона підійшла до ґрат, тоді просунула крізь них голову, спостерігаючи, як работорговець Твлакв поїть останніх кількох невільників у першому фургоні. Потім озирнулася до Каладіна:
— Чому ти більше не борешся? Ти завжди боровся. А тепер здався.
— А яке тобі до мене діло? Чому не байдуже?
Вона схилила голову набік:
— Не знаю, — відповіла, ніби сама дивуючись своїм словам. — Але мені не байдуже. Чи ж не дивина?
Це було щось більше, ніж просто дивина. Що думати про спрена, який не лише називав його на ім’я, але й, виходить, пам’ятав, що той робив багато тижнів тому?
— Знаєш, Каладіне, а люди не їдять листя, — сказала вона, схрестивши на грудях напівпрозорі ручки. — Чи їдять? Ніяк не згадаю. Ви такі диваки: то пхаєте щось до рота, а то воно, навпаки, виходить із вас — це тоді, коли ви думаєте, що ніхто не бачить.
— Звідки ти знаєш моє ім’я? — прошепотів той.
— А звідки ти його знаєш?
— Я знаю його, тому що… тому що мене так звати. Батьки нарекли мене так — і сказали мені. Ну, не знаю…
— От бачиш, і я не знаю, — мовила вона, кивнувши, ніби щойно здолала його у важливій суперечці.
— Добре, — повів далі Каладін. — А чому ти називаєш мене на ім’я?
— Тому що чинити так — ввічливо. А от ти неввічливий.
— Облиш, спрени не знають, що таке ввічливість!
— От я й кажу, — проговорила спрен, тицяючи в нього пальцем, — неввічливий.
Каладін закліпав очима. Що ж, він був далеко від рідних місць, ходив по чужинному каменю і їв чужинську їжу. Можливо, тутешні спрени відрізнялися від тих, до яких він звик удома.
— То чому ти більше не борешся? — повторила вона, перепурхнувши на його ноги, щоби присісти й перепочити. Каладін не відчував її ваги.
— Я більше не можу, — тихо відказав він.
— Але ж раніше міг.
Він заплющив очі й нахилився вперед, сперши голову об ґрати.
— Я так утомився.
Він не мав на увазі фізичної знемоги, хоча вісім місяців на недоїдках позбавили його колишніх м’язистості та сили, яких він набув за часів війни. Він почувався стомленим. Навіть коли вдавалося виспатись. Навіть у ті нечасті дні, коли його не мучили голод і холод, а тіло не нило від побоїв. Страшенно стомленим…
— Ти стомлювався і раніше.
— Я зазнав поразки, духу, — відповів він, ще сильніше зажмурюючи очі. — Годі мене терзати.
Усі вони були мертві. Ценн і Даллет, а до них Туккс і Такери. А ще раніше — Тіен. А до того кров на його руках і труп молодої дівчини з блідою шкірою.
Кілька ближніх рабів забурмотіли щось між собою, ймовірно, подумавши, що в нього не всі вдома. Так, спрен може причепитися до кого завгодно, але ж і дитина знає, що розмовляти з ними безглуздо. А якщо він і справді збожеволів? Можливо, йому варто було би радіти — у божевіллі крилося спасіння від болю. Та натомість ця думка злякала його.
Він розплющив очі. Твлакв нарешті шкандибав до їхнього фургона з відром у руці. Цей огрядний кароокий чолов’яга ходив, злегенька накульгуючи,
