Танок з драконами - Джордж Мартін

— Недалеко вже, — мовив він до братчиків. Ніхто не відповів.

Тома Ячменя Джон спершу винюхав, а потім вже побачив. Чи то Привид винюхав? Віднедавна Джон Сніговій часто відчував себе одним цілим з лютововком — навіть не вві сні. Великий білий вовк показався на очі першим, обтрушуючи з себе сніг. За мить вигулькнув і Том.

— Дичаки, — тихо сказав він Джонові. — У гайку.

Джон наказав вершникам спинитися.

— Скільки?

— Я нарахував дев’ятьох. Варти не виставили. Дехто, мабуть, мертвий. Або спить. Кілька на вигляд жінки. Є дитина. Ще велетень. Начебто один, інших не бачив. Запалили багаття, дим поміж дерев стелиться. Йолопи.

«Дев’ятеро. А в мене сімнадцятеро.» Щоправда, четверо з його людей були зелені хлопчаки, і жоден не був велетнем. Але Джон не мав наміру повертатися до Стіни. «Якщо дичаки ще живі, ми можемо забрати їх з собою. А якщо мертві… то й кілька трупів стануть у пригоді.»

— Далі рушаймо пішки, — наказав він, легко зістрибуючи на морозний ґрунт. Сніг був завглибшки до кісточок. — Рорі, Баше! Лишайтеся коло коней.

Він міг би віддати цей обов’язок новакам, але ж колись вони мали скуштувати першої крові — нинішня нагода була не гірша за інші.

— Розступіться, станьте півколом. Насунемося на гай з трьох боків. Пильнуйте своїх ліворуч і праворуч, не поширюйтеся. Сніг має заглушити кроки. Як заскочимо їх зненацька, то може, і крові не буде.

Швидко сутеніло. Стовпи сонячного світла зникли, останню тоненьку скибочку сонця проковтнули ліси на заході. Рожеві сніги знову стали білими — світ темнішав і ніби висмоктував з них барви. Вечірнє небо набуло вицвілого сірого кольору старого, багато разів праного кобеняка. Почали боязко визирати перші зірки.

Попереду Джон помітив світлий стовбур і шапку темно-червоного листя, що могли належати лише оберіг-дереву. Він потягся за спину, видобув Пазур з піхов, роззирнувся навсібіч, кивнув Шовкунові та Лошакові, подивився, як вони далі передають наказ братчикам. Всі ринули до гаю одночасно, збурюючи ногами снігову ковдру, без жодного звуку, крім похапливого подиху. Привид біг поруч, мов біла тінь при Джоновому боці.

Оберіг-дерева стояли колом, облямовуючи галявину. Їх було дев’ять, приблизно одного віку та зросту; на кожному різьблено було обличчя, і кожні два різнилися одне від одного: ті посміхалися, інші безгучно верещали, а треті роззявлювали на Джона пащі. У дедалі глибших сутінках їхні очі здавалися чорними, та Джон знав, що вдень вони криваво-червоні. «Такі самі, як у Привида.»

Багаття посеред гайку було крихітне і жалюгідне: купка жарин та кілька зламаних з дерев гілок, що давали більше диму, ніж вогню. Але навіть воно здавалося живішим за дичаків, що біля нього скупчилися. Лише один ворухнувся, коли Джон виступив з кущів — дитина, що заплакала і вчепилася у подерту материну свитину. Мати здійняла очі й зойкнула. Гайок вже оточили розвідники; вони ковзали між білих, наче кістки, дерев, а у руках, схованих чорними рукавицями, тримали блискучу крицю, готуючись убивати.

Велетень помітив їх останнім, бо спав, згорнувшись біля вогню. Але щось таки його збудило — може, дитячий плач, може, рипіння снігу під чобітьми, а чи раптовий подих вітру. Велетень заворушився, наче великий камінь-кругляк прокинувся до життя; пирхаючи, перевернувся, важко сів, протер очі руками завбільшки з окости, щоб вигнати сон… і побачив Залізного Емета з осяйним мечем у руці. Заревівши, велетень скочив на ноги, стиснув у кулаці велетенської руки держак важкої довбні та підсмикнув її угору.

У відповідь Привид вишкірив зуби, але Джон ухопив його за шкуру на карку.

— Ми не хочемо битися!

Він знав, що його розвідники упораються з велетнем, але за тяжку ціну. А коли проллється кров, то й дичаки стануть до бою. Найпевніше, всі вони загинуть, але заберуть з собою котрогось із братчиків.

— Тут святе місце. Здавайтеся, і ми…

Велетень знову заревів, аж листя посипалося з дерев, і гепнув довбнею по землі. Його зброя складалася з руків’я — гілки старого вузлуватого дубу в шість стоп завдовжки — та каменю завбільшки з добрячу паляницю, прив’язаного згори. Від удару здригнулася земля. Інші дичаки поспіхом намацували власну зброю.

Джон Сніговій вже й собі примірявся Пазуром, коли раптом з іншого боку галявини заговорив Шкірян. Слова його здавалися грубими, шорсткими, по-горловому гуркотливими, але Джон почув у них своєрідну музику і впізнав прадавню мову. Шкірян говорив довго, а коли скінчив, велетень йому відповів гарчанням та стогоном, у якому Джон не розібрав ані слова. Але Шкірян вказав на дерева і знову щось промовив; тоді велетень махнув на дерева услід за ним, зарипів зубами і кинув довбню на землю.

— От і порозумілися! — мовив Шкірян. — Вони теж не хочуть битися.

— Молодець. Що ти йому сказав?

— Що це наші боги теж. Що ми прийшли молитися.

— То й молімося. Приберіть зброю, хлопці. Нині не буде пролито нічиєї крові.

Дев’ятеро — сказав Том Ячмінь. Дев’ятеро їх і було, але двоє лежали вже мертві, а один — такий слабий, що до ранку мав віддати душу богам. Решту складали матір з дитиною, двоє старих, поранений тенн у побитій спижевій броні та один з народу рогоногів, чиї ступні так покусав мороз, що Джон з одного погляду зрозумів: більше йому своїми ногами не ходити. Згодом він дізнався, що до появи у гаю ті дичаки один одного навіть не знали; коли Станіс розбив військо Манса Розбишаки, вони втекли до лісу, рятуючись від різанини, проблукали чимало днів, втрачаючи друзів та рідню з-за голоду та холоду, і нарешті пристали до священного притулку, надто кволі та хворі, щоб іти далі.

— Тут живуть боги, — сказав один старий. — Краще померти тут, ніж деінде.

— Лише за кілька годин на південь стоїть Стіна, — мовив Джон. — Чому ви не шукали притулку там? Інші здалися. Навіть Манс.

Дичаки перезирнулися. Нарешті один мовив:

— Ми чули, що люди кажуть. Хто здався, тих гайворони усіх спалили.

— Ще й Манса з ними, — додала жінка.

«Ой, Мелісандро, — подумав Джон, — ти чимало взяла собі на душу. І твій червоний бог теж.»

— Хто бажає, може повернутися разом з нами. У замку Чорному ви знайдете харч і прихисток. Стіна врятує від істот, що никають у цих лісах. Маєте моє слово: нікого не спалять.

— Ґавине слово? — перепитала жінка, щільніше пригортаючи дитину. — А з