Шанс для невдах, або Прощавай, Академіє! - Олена Гриб

– Ось тому я і передала цю безглузду спадщину тобі, Мело. Ти ж навіки розпрощалася з Академією і тепер вільна як вітер. Роби з руїнами що хочеш! Організуй розкопки, збудуй музей! Та хоч танці під місяцем влаштовуй! А знайдеш золото – напиши. У договорі був пункт на цю тему.

Жінка, яка завідувала розрахунками, мене впізнала. Заохала, заахала, повідомила, що мою заяву про компенсацію дорожніх витрат розглянуто, збігала по головного. Вручила три срібні монети, букет квітів та буклетик. Начальник поцілував мені руку і вибачився за незручності. І все це з таким щирим виглядом, що я одразу зрозуміла: пів золотого не бачити. Ну і добре. Цього дня я не збиралась засмучуватися через дрібниці.

Чекайте, я назвала половину золотої монети дрібницею? Зі мною точно коїлося щось незвичайне.

Портал був зайнятий. Довелося чекати.

– Навідай гончака, – попросила на прощання Мела. – Собаки – особливі істоти. Він сумує за півднем… Нехай побачить знайоме обличчя.

– Коли ти приїдеш до Ів?

– Скоро.

Вона говорила щиро, проте я дуже сумнівалась у її словах. Це зараз чаклунка готова кинути все, особливо Академію. А коли формальності буде залагоджено, їй неодмінно захочеться глянути на Драконяче Лігво. Відбудувати його. Повернути колишню славу. Можу закластися, Вальєн не залишиться осторонь. І… Думаю, до весни Мелу в Борсуках чекати не варто.

– Прошу вибачення за затримку! – Життєрадісний розпорядник порталів повів мене до кабінки. – Незаплановане прибуття. Будьте ласкаві пройти в…

– Брен?

Я не вірила власним очам. Він же злочинець! Утікач! Переховується від влади! То якого демона забув у столиці, та ще й скористався офіційним порталом?

– Здалися? – Мела раніше за мене помітила правоохоронців, які супроводжували Сокола.

– Не вийшов із мене втікач, пані Тає, – промовив він. – Я ні про що не жалкую, але й залишатися наодинці із собою немає сили. Хай буде, що буде. Пані Мело, дякую за… за науку. І за те, що не зупинили на пів дорозі. Вибачте за Ньельма… Знаю, йому вічно все сходить з рук, і людина він погана, проте я мав шанс його врятувати, і я не втримався.

– Сподіваюся, ти не станеш піддослідним кроликом Академії, – пробурмотіла чаклунка, явно зачеплена панібратським «дякую, що не зупинили».

– Я ж із Соколів. Чи плаха, чи помилування, інших варіантів наш рід не визнає. Прощайте… Так, про всяк випадок.

– Стривайте! – Я схопила Брена за руку, зупиняючи. – Князь Зареський перевернув і Вільшань, і Рен, розшукуючи доньку, але ніхто й не думав шукати Віолу з Вовків на далекому південному узбережжі. Чому ви обрали це місце? Що вам підказало?

«Серце», – чекала я почути.

– Це я, малолітній дурень, відправив її до Білого Дракона, – прозвучало з неприхованим болем.

– І не зізналися князеві?

– Мені було шістнадцять, і я був зарозумілим йолопом, який дав обіцянку коханій жінці. Потім порозумнішав, але стало пізно. Спробував усе виправити – і знайшов божевільну Віолу. А помста… Я б нікому її не довірив.

Брена повели геть. Я змахнула непрохану сльозу, зайшла до кабінки порталу.

– Якщо він уникне петлі, з’явиться новий Ньельм, – почула бурчання Мели. – Безкарність розбещує навіть праведників.

– Або ні, – я воліла вірити в людей.

Двері зачинилися.

– Опустіть клямку, – зазвучали стандартні вказівки. – Не торкайтеся стін.

– Поговори з Артаном! – крикнула чаклунка. – Це піде на користь вам обом!

«Сказала та, що уникає відвертих розмов», – хмикнула я.

Ледве помітний спалах і…

– Ласкаво просимо до Вільшані!

Цей голос! Ну, постривай!

Я штовхнула двері.

– Вітаю, мила бджілко. Ви ж мене не забули, правда? Так-так-так… Нагадайте, де у вас книга скарг?