Шанс для невдах, або Прощавай, Академіє! - Олена Гриб

– Гаразд, іди. – Мела з жалем перервала надзвичайно захопливу розповідь про історичну цінність Драконячого Лігва, необхідність державних дотацій на його відновлення та роль етнічного чинника у формуванні культу драконів. – Завтра поговоримо.

Чомусь я думала, Вальєн скаже щось на кшталт: «Король нікуди не дінеться» і затримається хоч на кілька хвилин, але він пішов до воріт. Для нього не мало значення, що завтра мене в Рені вже не буде.

– Хай щастить! – Незважаючи на зачеплене самолюбство, мені хотілося, щоб у нього все вийшло. – Не грубіянь Треннану! Ті, хто має владу, не люблять чути правду, а запасного дракона-цілителя у нас немає!

Вальєн спіткнувся на рівному місці:

– Точно не поїдеш зі мною, бабцю? У палаці не вистачає таких, як ти.

Я вирішила сприйняти це як комплімент, хоча розуміла: він мав на увазі аж ніяк не мої розумові здібності.

– Побачимось у наступному житті, – прошепотіла майже беззвучно.

Біля воріт Яструб обернувся:

– Ньельм вижив. Чули? Як завжди голосно розкаявся у всіх гріхах, загладив вину сімейним золотом і став майстром із розведення черевокрилів.

Мела байдуже кивнула:

– Ага. Йому щастить.

– Тебе це має радувати, сотко!

Вона вичавила криву посмішку:

– Мене тішить, що його не взяли назад до Драконівського комітету. І засмучує, що врешті-решт він туди пролізе.

– То завадь йому!

– Угу, звичайно. Білка піде проти Буревісника. Шанси на виграш один до мільйона, та й то за умови, що рід Ньельма знову від нього відмовиться.

– А Яструби спроможні обстоювати свої інтереси на будь-якому рівні. Подумай про це.

Карета поїхала. Ми стояли на ґанку, поряд сопів приголомшений дворецький, Арун на доріжці бавився з мітлою і яскравими світлячками. У темному небі блимали зірки, за огорожею шуміло місто… а мені не терпілося поділитися з кимось спостереженнями.

– Це була найдивніша пропозиція руки та серця, яку я будь-коли чула, – нарешті порушила мовчання.

– Звичайні хвастощі, – відмахнулася Мела. – Не зважай, це ж Велн.

Але я бачила, що вона усміхається. І, клянусь, я не відчувала заздрості.