Шанс для невдах, або Прощавай, Академіє! - Олена Гриб

***

Мела повернулася наступного дня. Майже не здивувалася, виявивши зміни у лавах практикантів.

– Це він? – вказала на Аруна. – Зовсім хлопчисько…

З кам'яним обличчям вислухала розповідь про Ласку і Еньєра, зате коли дізналася про візит столичного нишпорки, обурилася.

– Ви ж не розповіли про хлопця? – запитала схвильовано.

Щиро кажучи, я не бачила причин це приховувати.

– У всіх подробицях, – підтакнув Вальєн. – Не хвилюйся, я не віддам його владі.

Ми сиділи на ґанку. Знову, хе-хе… Схоже, це місце якесь особливе. Воно схиляло до відвертості.

Медор вовтузився на кухні, Лілея боролася з бажанням піти до пиріжків, Арун із жадібною цікавістю освоював рогатку на задньому дворі. Як завжди, нікого стороннього. Я могла вільно говорити і збиралася вдосталь цим користуватися.

– Чому хлопець – заборонена тема, Мело?

– Нишпорка відправить рапорт до Рена. Є ймовірність, що про Аруна дізнається князь Зареський або його вороги.

Слово честі, моралізаторство чаклунки часом виходило за межі. В якому світі вона живе, га? Нині бастарди – звичайне явище. Так було, є і, гадаю, буде завжди. Права щось вимагати у незаконнонароджених немає, хіба що законних спадкоємців не залишиться зовсім, тобто хлопчина – не загроза для Заресся. А якщо так, нащо гратися в таємниці та змови?

– У Зарессі коханки – не гріх. – Я пирснула, згадавши чутки, які ходили про тамтешнього правителя. – Засуджувати князя ніхто не буде. Навпаки, він має радіти, що міф про його проблеми з особистим життям розвіяно.

– Чому ж Віола вважала інакше?

Я розгубилася. Княжна не мала причин таїти маленького бастарда, проте вона виверталась, як могла, приховуючи його існування.

– А ти як думаєш?

Мела невиразно посміхнулася:

– Речі не завжди такі, якими здаються на перший погляд. Взяти, наприклад, драконів…

Задуми Віоли одразу втратили для мене актуальність. І то правда, чому я маю ламати голову над чужими проблемами, коли свої не дають жити спокійно? Барр, мій вогнедишний малюк… Я боялася навіть питати про нього, але оскільки чаклунка сама торкнулася цієї теми, мені хотілось домогтися якоїсь певності.

– Вони пішли? – промовила я несміливо.

– Вони не могли не піти, – кивнула Мела. – Цей світ не для них.

– І… І все?

Я не вірила, що це кінець. Отак просто… Сказали – і зробили. Одне заклинання – і дракони покинули наш світ. Назавжди.

Прокляття, ну чому мені вічно треба за кимось тужити?!

– Барр залишив тобі прощальний подарунок, – сказала Мела за хвилину.

– Нехай засуне його собі в…

Я осіклася. Не час злитися. Нічого вже не повернеш, та й немає сенсу засмучуватися через те, що дракони вирушили додому. Навпаки, треба порадіти за Барра. Він більше не буде самотнім.

– Доведеться залагодити багато формальностей, але загалом відтепер драконяча скарбниця належить тобі.

До мене не відразу дійшов сенс сказаного. Мела фігурально виражалася? Щось у дусі: «Пам'ять про Чорного Дракона цінніша за земні блага»? Чесно, часом її метафори могли спровокувати напад сказу навіть у святого.

– Можеш їхати прямо зараз, Тає. Тепер із грошима у тебе все гаразд.

Я запідозрила, що або жарт занадто мудрований, або Мела не жартувала.

– Роботу не кидають напівдорозі, – відповіла обережно. – До осені близько. Перетерплю. Проведемо Велна, скупимось у місті, придумаємо, що робити з Аруном… Справ вистачить на двох.

– Не вирішуй за інших, старенька, – втрутився Вальєн. – І не називай мене Велном.

– Яку ж причину ти вигадаєш, щоб залишитись? – Як завжди, чхати я хотіла на чемність.

– А я не залишаюсь. Але й проводжати мене не треба.

Ще один привід для смутку. Не те щоб я очікувала, що з їхнього «Помри, тварюко!» – «Обіцяю, здохнеш першим!» зродиться піднесена історія кохання, але й спостерігати за награною байдужістю було нестерпно. Начебто дорослі люди, а поводяться як діти. Хоч би хтось сказав: «Знаєш, я в принципі не проти твого існування». Та ж ні, обов'язково потрібно дограти роль бездушного створіння до кінця.

– Забереш Аруна, Велне? – поцікавилася Мела.

– Не боїшся, що продам князю Зареському?

– А маю?

Угу, це флірт у них такий. Чи я чогось не розуміла?

В одному із вікон розлетілася шибка.

– Ой! – запищала Лілея з-за будинку.

– Аруне! – загорлав Медор із кухні. – Викинь ту рогатку, бо їстимемо пироги зі склом!

– Дракон!

«Боги, хлопче, хоч ти не ятри душу», – майнула думка.

Її змінило розуміння того, що я надто різко реагую на будь-яку згадку про Барра.