Сильмариліон - Джон Рональд Руел Толкін
Меліан мовчала; та залюблений Елве підійшов до неї, взяв її за руку, й одразу ж чари скували його, так що вони стояли непорушно, а зорі вгорі, обертаючись, вели лік довгим рокам; і дерева Нан-Елмоту виросли гінкими й темними, перш ніж вони промовили бодай слово.
Тож народ Елве шукав свого володаря, та не знайшов, і Олве став правувати телерами, і, як розповідали потому, повів їх далі. Елве Сінґолло так і не довелося ще бодай раз потрапити на інший бік моря, до Валінору, а Меліан не поверталася туди, доки тривало їхнє спільне царювання; завдяки їй до ельфів і до людей перейшла дещиця духу айнурів, котрі були з Ілуватаром іще до Еа. Опісля Елве став славетним королем і панував над усіма елдарами Белеріанду; і звався народ той синдарами, Сірими ельфами, Ельфами Сутінків, а його самого величали Король Сіра Мантія — Елу Тінґол мовою тієї землі. А Меліан була при нім Королевою, мудрішою за будь-яке дитя Середзем’я, і жили вони в таємничих чертогах Менеґрота — Тисячі Печер — у Доріаті. Могутню силу дала Меліан Тінґолові, який і сам був величним елдаром; він-бо єдиний із-поміж синдарів на власні очі бачив Дерева у час їхнього цвітіння, і, хоч був королем уманьярів, його залічували не до моріквендів, а до Ельфів Світла, могутніх у Середзем’ї. А з любові Тінґола та Меліан народилася на світ найпрекрасніша серед усіх Дітей Ілуватара, і колишніх, і прийдешніх.
Розділ V. Про Елдамар і принців елдаліе
У призначений час рушення ваньярів і нолдорів прибули до найзахідніших узбереж Поближніх Земель. На півночі у прадавні дні, після Битви Сил, ці узбережжя завертали далі й далі на захід, аж туди, де — в найпівнічніших частинах Арди — між Аманом, на якому було зведено Валінор, і Поближніми Землями пролягала тільки неширока смуга моря; та смугу ту цілком зайняла здиблена крига: далися взнаки шалені Мелкорові морози. Тому Ороме повів воїнства елдаліе не на далеку північ, а до прекрасних земель в околицях Ріки Сіріон, що їх згодом назвали Белеріандом; побіля тих берегів, де вперше зі страхом і подивом елдари угледіли Море, розпросторився океан, широкий, темний і глибокий, відділяючи їх від Гір Аману.
І от Улмо, приставши на пораду валарів, прибув до узбереж Середзем’я і заговорив до елдарів, котрі очікували там, споглядаючи темні хвилі; слова його та музика, зіграна на рогах із мушель, обернули ельфійський страх перед морем у щось на кшталт жадання. Тож Улмо вирвав із коренем самотній острів, який стояв посеред моря, рівновіддалений від усіх берегів, відколи впав Іллуін; і з допомогою слуг зрушив його, наче могутній корабель, і причалив у Баларській Затоці, куди збігали води Сіріону. Тоді ваньяри та нолдори зійшли на острів, і Улмо перевіз їх через море, аж до розлогих берегів біля підніжжя Гір Аману; і вони вступили до Валінору, і їх радо прийняли під покров блаженства. Та східний відріг острова застряг на мілинах поблизу гирла Сіріону, відколовся і залишився в затоці; так, кажуть, постав Острів Балар, куди згодом часто навідувався Оссе.
А телери все ще перебували в Середзем’ї, бо мешкали у Східному Белеріанді, далеко від моря, і надто пізно почули заклики Улмо; а багато хто продовжував розшукувати Елве, свого володаря, і не бажав рушати в путь без нього. Проте, коли телери довідалися, що Інґве та Фінве зі своїми народами вже відбули, то поспішили до узбереж Белеріанду й відтоді жили поблизу Гирла Сіріону, тужачи за далекими друзями; ці телери обрали Олве, брата Елве, собі за короля. Надовго затрималися вони на берегах західного моря, й Оссе та Уінен приходили до ельфів і допомагали їм; і Оссе навчав їх, сидячи на прибережній скелі, й завдяки йому телери осягнули розмаїті знання про море та морську музику. Отак і сталося, що телери, котрі й від початку любили воду, і були серед ельфів найкращими співаками, не уявляють свого життя без морів, а пісні їхні пронизані шумом хвиль, які напливають на берег.
Проминуло чимало літ, і Улмо почув молитви нолдорів та Фінве, їхнього короля, котрі тужили через тривалу розлуку з телерами і благали його привести їх до Аману, якщо телери того захочуть. І більшість телерів таки справді бажала потрапити до Благословенного Краю; проте Оссе дуже засмутився, коли Улмо повернувся до узбереж Белеріанду, щоби перевезти ельфів до Валінору; адже Оссе наглядав за морями Середзем’я та узбережжями Поближніх Земель і досадував, що голоси телерів уже не лунатимуть у його володіннях. Декотрих ельфів він переконав залишитись; і то були фалатріми — ельфи з Фаласу, котрі пізніше оселились у гаванях Брітомбар та Еґларест, — перші мореплавці Середзем’я, перші будівничі кораблів. їхнім володарем був Кірдан Корабельник.
Друзі та родичі Елве Сінґолло також залишились у Поближніх Землях, ненастанно його шукаючи, та вони радо відбули би до Валінору і до світла Дерев, якби Улмо й Олве зволили почекати їх іще бодай трохи. Проте Олве прагнув іти; і, зрештою, основна частина рушення телерів зійшла на острів, і Улмо повіз їх у далечінь. Друзі ж Елве зостались і нареклися еґлатами — Забутим Народом. Вони оселились у лісах і на узгір’ях Белеріанду, далеко від моря, що сповнювало їх журбою; та жадання потрапити до Аману ніколи не полишало їхніх сердець.
Коли ж Елве пробудився після довгого забуття, то разом із Меліан покинув Нан-Елмот, і звідтоді вони мешкали в лісах центральної частини країни. Хоч як палко бажав Елве знову побачити світло Дерев, в обличчі Меліан, мов у ясному люстерку, він угледів світло Аману й утішився ним. Народ його, вражений, радо згуртувався довкола нього; Сінґолло, і до того справедливий та вельможний, тепер постав перед ними в подобі володаря маярів: волосся — мов димчасте срібло, найвищий із-поміж Дітей Ілуватара; преславна доля була вготована йому.
А Оссе подався слідом за рушенням Олве, і, коли вони досягли Затоки Елдамару (що
