Друге Правило Чарівника, або Камінь Сліз - Террі Гудкайнд

— Ти й так займаєшся візництвом взимку. Я просто пропоную тобі поїхати в іншу сторону.

— Ну ні, ти пропонуєш їхати туди, де небезпечно! Кажуть, що там, в Нікобарі, війна. Якщо їхати по гірських дорогах, витратиш декілька місяців, а найкоротша дорога — через Галею. — Він знизив голос. — А Галея і Кельтон, я чув, воюють через якісь кордони. Тут, в Пенверро, люди турбуються через те, що близько галейський кордон. Про це тільки і говорять. Ніхто не хоче їхати туди.

— Які там ще хвилювання! — Заперечив Зедд. — Війна скінчилася, д'харіанські війська повернулися додому. Аерн похитав головою:

— Не д'харіанці, а жителі Галею тому виною.

— Брехня! — Відрізав Зедд. — Кельтонці кричать, що на них напали галейці, всякий раз, коли загориться комора через недбалість господаря, а галейці говорять про напад кельтонців, якщо вовк потягне ягнят. Скрізь бачать ворогів, від власної тіні сахаються. Все їм примари ввижаються. Та якби Кельтон або Галея почали війну, то Вища Рада зняла би голови з тих, хто віддав такий наказ, хто б це не був.

— Я в державних справах не розбираюся і зовсім нічого не знаю про цих проклятих сповідниць, — не відступав Аерн. — Я знаю тільки, що в Галеї в людей стріляють зовсім не привиди. Не так-то легко зробити те, що ти хочеш.

Зедд втомився від цієї гри. Та й часу у нього було мало. Він раптом пригадав якісь дивні слова Еді, щось щодо світла. Треба скоріше закінчувати торг. Він допив чай одним ковтком.

— Спасибі за компанію, Аерн, але я бачу, ти не зможеш відвезти нас в Нікобаріс. Він встав і потягнувся за капелюхом. Аерн схопив його за руку і силою посадив назад.

— Послухай, Рубен, — почав він. — Часи зараз важкі. Ця війна з Д'харою зупинила торгівлю. Кельтон ще не так постраждав, але зате дісталося багатьом нашим сусідам. Не так-то легко торгувати з небіжчиками. Вантажів стали возити менше, а візників не поменшало. Не можна судити людей за те, що вони користуються нагодою. Ну, це як би ти сам хотів отримати кращу ціну за кращий фрукт.

— Щодо фруктів це вірно! — Насмішкувато відповів Зедд. — Будь-який з цих хлопців із задоволенням погодився б на мою пропозицію. І кожен склав би історію не гірше твоєї. Ти хочеш заробити побільше. Я не сперечаюся. Але досить морочити мені голову. Я повинен зрозуміти, за що я буду платити.

Аерн показав пальцем на свою чашку, натякаючи, що просить налити йому ще чаю. Після того, як Зедд виконав його прохання, візник обережно озирнувся.

Всі слухали барда, який співав любовну пісню для однієї із служниць, тримаючи її за руку. Дівчина розрум'янилася і опустила голову.

Аерн обережно витягнув з-під сорочки срібну медаль на ланцюжку.

— Ось чому я запрошую найвищу ціну. Зедд подивився на портрет короля на медалі.

— Здається, галейська, — пробурмотів він. Аерн кивнув:

— Навесні і влітку д'харіанці облягали Ебініс. Галейці тоді були приречені на повільну смерть, і ніхто не допомагав їм. У всіх вистачало своїх бід через Д'хару. А обложеним потрібна була зброю. Я возив зброю і сіль, яка там була дуже потрібна, по гірських дорогах, про які мало хто знає. Галейці пропонували візнику охорону, але все одно мало хто погоджувався їздити туди. Ці далекі гірські дороги дуже небезпечні.

Зедд підняв брови.

— Ти вчинив дуже благородно.

— Нічого не благородно. Вони мені добре заплатили. І потім, я не люблю, коли люди опиняються в пастці. Особливо якщо згадати, що творили з людьми ці д'харіанці. Загалом, я вирішив, що кілька наших кельтонских мечів галейцям не завадять.

— Ну а ця штука звідки? — Зедд кивнув на медаль.

— Після того як д'харіанці пішли, — пояснив Аерн, — мене викликали в галейский королівський двір, і там королева Цірілла особисто вручила мені цю медаль. Вона сказала, що я надав її народу неоціненну допомогу і завжди буду дорогим гостем у них в країні. Це — королівський пропуск. Я можу вільно їздити по всій Галеї, коли захочу.

Зедд пильно подивився на співрозмовника.

— Отже, зараз ти хочеш призначити ціну за те, чому ціни немає? Аерн насупився:

— Я зробив не так уже й багато. Я допоміг тим, кому дуже потрібна була допомога, до того ж вони мені добре заплатили. Так що я не лізу в герої. Тепер я заробив цей пропуск, і якщо він допоможе заробити на життя мені самому, то нічого поганого в цьому немає.

— Ти правий, Аерн, — кивнув Зедд. — Зрештою, галейці платили тобі золотом. І я готовий зробити те ж саме. Признач свою ціну.

— Тридцять золотих, і жодним менше.

— Ну-ну, чи не занадто?

— Я прошу справедливу ціну.

— Двадцять зараз, і десять — після, коли ти нас діставши в Ейдіндріл.

— Куди?! Ти нічого не говорив про Ейдіндріл! — Вигукнув візник. — Я завжди тримався подалі від всяких там чарівників та сповідниць. Та ще й другий раз їхати через Ранг-Шада!

— Все одно ж тобі доведеться самому повертатися, — відповів Зедд. — Якщо тобі це не до душі, я дам тобі двадцять золотих за дорогу до Нікобара, а за інші десять без труднощів знайду бажаючих відвезти нас з дружиною в Ейдіндріл.

Якщо тільки нам знадобиться екіпаж після того, як моя дружина зцілиться.

Якщо ж тобі потрібні всі тридцять золотих, то я заплачу тобі за всю подорож.

— Ну добре, згоден, — сказав Аерн, — двадцять золотих зараз, двадцять в Ейдіндріле. Але тільки одна умова.

— Яка?

Возій показав на червоний капелюх чарівника:

— Не можна їхати в такому капелюсі. Перо буде лякати коней.

Зедд посміхнувся:

— Тоді й у мене буде одна умова: ти сам скажеш моїй дружині щодо капелюха. Аерн посміхнувся:

— Гаразд. — Але він тут же знову посерйознішав. — Подорож буде нелегкою, Рубен.