Вовки Кальї. Темна вежа V - Стівен Кінг
Каллаген припустив мало не підтюпцем. Хай якою приємною зміною для нього був Нью-Йорк, не слід було в ньому затримуватися. Роландові, напевно, було непереливки. А якщо вірити Едді, він був ще й у небезпеці.
ВІСІМ
Стрілець добре зрозумів, про що говорив Каллаген. Тричі по десять пальців: тридцять хвилин. Панотцеві потрібно було ще півгодини на тому боці. Роланд здогадався, що той хоче дізнатися, яке місто криється за цифрою, записаною на паркані. Якби йому це вдалося, було б чудово. Знання давало владу. А іноді, коли часу було обмаль, воно гарантувало швидкість.
Кулі у вухах повністю блокували голоси. З дзвіночками все було не так просто, але й вони долинали притлумлено. І це справді допомагало, бо дзеленчання було гіршим за нестерпний голос тонкоходу. Кілька днів — і Роланда сміливо можна було б здавати в притулок для душевнохворих. Але півгодини він витримає. Якщо ж стане несила, жбурне щось у двері, щоб привернути Каллагенову увагу, й він повернувся раніше.
Якийсь час Роланд дивився, як перед Каллагеном простирається полотно вулиці. Двері на узбережжі були інакші: там він дивився на світ очима Едді, Одетти, Джека Морта. Цього разу все було трохи не так, бо він бачив Каллагенову спину і його обличчя, коли той озирався (а траплялося це часто).
Щоб згаяти час, Роланд підвівся — пороздивлятися книжки, які так багато важили для Кельвіна Тауера, що той висунув їхню безпеку як умову співпраці. Першою стрілець витяг книжку з зображенням голови чоловіка на обкладинці. Чоловік курив люльку, а на голові мав чудернацького капелюха, схожого на мисливський. У Корта був схожий. В дитинстві Роланд думав, що Кортів капелюх, увесь у плямах від поту, з розсатаними шворками, значно цікавіший, ніж капелюх Стівена Дескейна, його батька. Слова на обкладинці належали до світу Нью-Йорка. Роланд легко міг би їх прочитати, якби перебував на тому боці. Але тут розбирав дуже мало, і результат читання доводив до сказу незгірш за дзвіночки.
— Сер-лок Гонс, — уголос читав стрілець. — Ні, Голмс. Прізвище Одеттиного батька. Чотири… мовісті. Мовісті? — Ні, перша літера — п. Чотири повісті, автор: Сірлок Голмс. — Він розгорнув книжку, поштиво провів рукою по титульній сторінці, вдихнув її запах: перчені, ледь солодкаві пахощі старого доброго паперу. Роланд зміг прочитати лише один з чотирьох заголовків: «Знак чотирьох». Інші три назви, крім слів «Собака» і «Етюд», були для нього нісенітницею. — Знак — це сіґул, — розтлумачив він сам собі. А полічивши кількість літер у заголовку, розсміявся. Їх було лише дванадцять. Він поставив книгу на місце й узяв іншу, цього разу з солдатом на обкладинці. Лише одне слово зумів прочитати в назві — «мертвий». Глянув на третю книжку. На обкладинці цілувалися чоловік і жінка. Так, у романах вони завжди цілувалися, людям таке подобалося. Поклавши книжку, Роланд вирішив перевірити, як справи у Каллагена. І побачив, що панотець заходить до великої кімнати, де було повно книжок і «жур-гнавів», як називав їх Едді… хоча Роланд досі не знав, що таке особливе гнав Жур і чому про це треба було так багато писати.
Він витяг із шафи ще одну книжку і всміхнувся. На обкладинці було зображено церкву, за яку сідало червоне сонце. Будівля трохи нагадувала церкву Світлої Діви. Роланд почав гортати книгу. Слів була сила-силенна, але розбирав він лише одне з кожних трьох, та й то насилу. Картинок не було. Він уже збирався поставити книгу на місце, як раптом щось привернуло його увагу. Не просто впало, а стрибнуло у вічі. На мить Роланд навіть перестав дихати.
Він стояв, забувши про передзвін, більше не переймаючись великою кімнатою з книжками, до якої зайшов Каллаген. Він став читати книжку з церквою на обкладинці. Принаймні намагався. Слова розпливалися перед очима, і певності в тому, що він правильно все зрозумів, не було. Але, боги! Якщо помічене справдиться…
Інтуїція підказувала йому, що це ключ. Але до яких дверей?
Він не міг прочитати достатньо слів, щоб знати напевне. Але книжка в нього в руках неначе вібрувала. І Роланд подумав, що ця книга була чимось подібним до троянди…
…хоча троянди існували й чорні.
ДЕВ’ЯТЬ
— Роланде, я знайшов! Це маленьке містечко в центрі штату Мен, називається Іст-Стоунгем, за сорок миль на північ від Портленда і… — Він замовк, пильно придивляючись до стрільця. — Що таке?
— Передзвін, — швидко відповів стрілець. — Навіть кулі у вухах не допомогли від нього врятуватися. — Двері було зачинено, дзвіночки стихли, але голоси не вщухали. Наразі Каллагенів батько запитував, чи журнали, які Донні ховав під ліжком, були підходящим читвом для християнського хлопчика і що буде, коли мати їх знайде? Тож коли Роланд запропонував залишити печеру, Каллаген радо погодився. Він надто добре пам’ятав ту розмову зі своїм старим. Закінчилася вона тим, що вони обидва поставали навколішки в ногах його ліжка й проказали молитву. Три «Плейбої» вкинули до сміттєспалювальної печі на задньому дворі.
Роланд повернув різьблену скриньку до рожевої сумки і знову обережно сховав її за Тауеровою шафою з цінними книгами. Книгу з церквою на обкладинці він уже поставив на місце, перевернувши її догори дриґом, щоб швидко можна було знайти.
Вони вийшли надвір і стали поряд, на повні груди вдихаючи свіже повітря.
— Ти впевнений, що тебе стурбував лише передзвін? — спитав Каллаген. — У тебе був такий вигляд, наче ти привида побачив.
— Тодешевий передзвін гірший за привидів, — сказав Роланд. І ця ухильна відповідь, здавалося, задовольнила Каллагена. Та коли вони вже спускалися стежкою, Роланд згадав обіцянку, яку дав друзям: більше нічого не приховувати від тету. Як же швидко він її порушив! Але він відчував, що саме так треба вчинити. Деякі з імен у тій книжці були йому відомі. Його друзі теж упізнали б їх. Пізніше потрібно буде дізнатися, чи книга справді настільки важлива, як він думав. Але зараз вона могла лише відволікти їх від справи з Вовками. Якщо їм вдасться виграти той бій, то, ймовірно…
— Роланде, з тобою точно все гаразд?
— Так. — Він поплескав Каллагена по плечі. Друзі зможуть прочитати ту книжку і так з’ясувати, що вона означала. Можливо, описана в ній історія була лише вигадкою… але як таке могло бути, коли…
— Отче?
— Так, Роланде.
— Роман — це ж історія, правда? Вигадана історія?
— Так, і до того ж довга.
— Але вигадка.
— Так, до цього й зводиться художня література. До вигадки.
Роланд поринув
