Шосте Правило Чарівника, або Віра Занепалих - Террі Гудкайнд

— Самопожертва — це мерзенне і безглузде самогубство рабів.

Ніккі витріщилася на нього, наче він тільки що сказав, що материнське молоко — отрута для новонародженого.

— Річард, я дійсно вважаю, що це найжорстокіша річ з усього, що ти говорив.

— Жорстоко говорити, що я не стану радісно жертвувати собою заради цього бандита Гейда? Або заради інших невідомих мені бандюків? Жорстоко не жертвувати добровільно те, що належить мені, всякій жадібній тварині, спраглої навіть ціною крові жертв володіти краденим, а не заробленим добром?

Жертвувати собою заради чогось дорогого, заради чийогось дорогого для тебе життя, заради свободи і свободи тих, кого поважаєш — як я пожертвував собою заради життя Келен, — ось єдина розумна причина для такої жертви. Зречення ж від себе означає, що ти раб, який повинен віддати найцінніше, що в тебе є — життя, — будь-якому нахабному злодюзі, який зажадає його.

Жертвувати собою — не що інше, як вимога, нав'язувана господарем рабові. Оскільки до моєї шиї приставлений ніж, то це зовсім не мені на користь, що у мене забирають те, що я заробляю своїми руками і розумом. Це на користь лише тому, хто тримає ніж, і тим, хто числом, а не розумом диктує, що добре, що погано для всіх, — тим, хто підлабузник перед господарем, щоб мати можливість підлизати кожну краплину крові, що він упустить.

Життя безцінне. Тому жертви заради свободи виправдані. Тому що ти йдеш на це заради самого життя і можливості прожити його, оскільки життя без свободи — не що інше, як повільна, неминуча смерть, принесення себе в жертву на «благо» людства. Причому це саме людство включає в себе кого завгодно, крім тебе. Людство — це всього лише збіговисько індивідуумів. Чому чиєсь життя повинне бути більш цінним, більш важливим, ніж твоє власне? Безрозсудна примусова самопожертва — це маячня.

Вона дивилася не на нього, а на танцюючий в мисочці з маслом вогник.

— Ти ж насправді так не вважаєш, Річард. Ти просто втомився і сердишся, що тобі доведеться працювати навіть вночі лише для того, щоб утриматися на плаву. Ти повинен розуміти, що ті, кому ти допомагаєш, знаходяться тут, щоб допомагати суспільству, включаючи тебе, виявися ти одним з сотень нужденних.

Річард навіть сперечатися не став, а лише сказав:

— Мені шкода тебе, Ніккі. Ти навіть не знаєш ціни свого власного життя. Самопожертва для тебе — пустий звук.

— Це не правда, Річард, — прошепотіла вона. — Я йду на жертви заради тебе… Я заощадила це просо для тебе, щоб у тебе були сили.

— Сили триматися на ногах, коли все моє життя котиться псу під хвіст? Чому ти пожертвувала своєю вечерею, Ніккі?

— Тому що це правильно. Я це зробила на благо інших.

Річард кивнув, дивлячись на неї в упор при тьмяному світлі гнотика.

— Ти готова голодувати заради інших. Кого завгодно. А як щодо цього мерзотника, — він тицьнув пальцем за спину, — Гейда? Ти готова померти з голоду, щоб він міг їсти? Це мало б сенс, Ніккі, якби ця жертва була заради когось для тебе дорогого, так адже ні! Це самопожертва заради якихось безглуздих сірих ідеалів Ордена.

Вона не відповіла. Річард відсунув до неї миску з залишками вечері.

— Мені не потрібна твоя безглузда жертва. — Вона цілу вічність дивилась на миску з просом. Річарду було її шкода, шкода, що вона не в змозі зрозуміти. Він подумав про те, що може статися з Келен, якщо Ніккі захворіє від недоїдання.

— Їж, Ніккі, — м'яко промовив він. Вона взяла ложку і підкорилася.

Закінчивши, Ніккі підняла на нього свої блакитні очі, вічно шукаючі чогось такого, що він не міг навчити її бачити.

Вона відсунула миску на середину столу.

— Спасибі за вечерю, Річард.

— За що ти мені дякуєш? Адже я раб, який повинен жертвувати собою заради будь-якого нікчеми, який чогось там потребує.

Річард рушив до дверей. Взявшись за ручку, він повернувся.

— Мені треба йти, ні то я втрачу роботу.

Вона кивнула. Її величезні блакитні очі наповнилися сльозами.

Річард ніс по темних вулицях першу партію з п'яти болванок з ливарного цеху в кузню Віктора. З деяких вікон нечисленні глядачі нерозуміюче проводжали поглядом людину, яка волокла мимо них вантаж. Вони моргали, не розуміючи, чим він, власне, зайнятий. А Річард працював тільки на себе.

Зігнувшись під тягарем заготовок, Річард твердив собі, що, переносячи по п'ять болванок за раз, йому доведеться зробити всього лише десять ходок. А чим менше ходок, тим краще. Він переніс п'ять штук у другу ходку і в третю. Повернувшись в четвертий раз в ливарний, він вирішив, що доведеться зробити додаткову ходку, щоб трохи перепочити, і кілька ходок переносив лише по чотири заготовки. Річард вже втратив рахунок, скільки разів ходив туди-сюди по нічних вулицях. У передостанній раз він насилу підняв всього три заготовки. Залишалося ще три. Зусиллям волі він примусив себе в останню ходку перенести і ці три, здійснюючи короткі переходи і подовгу відпочиваючи.

Останні три заготовки він приніс до кузні Віктора незадовго до світанку. Плечі буквально відвалювалися. Йому треба було йти на роботу, до Іцхака, тому він не міг чекати приходу Віктора з рештою четвертака.

Денна робота здавалася відпочинком в порівнянні з нічним виснажливим перенесенням металевих заготовок. Йорі відкривав рот, тільки якщо до нього зверталися, тому Річард попросту заліг у завантажений вугіллям фургон і уривками трохи поспав, поки фургон котив своєю дорогою. Але при цьому все ж був задоволений, що виконав обіцянку.

Повернувшись додому після цього нескінченного дня, Річард побачив що на сходинках стоять Набба з Камілем. Обидва в сорочках.

— Ми чекали, коли ти повернешся і