Третя крапля магії - Лариса Лешкевич
– Ти не забереш мене до Лянсіди? – примружилась Іві.
– Ти цього бажаєш?
– А ти?
– Я не знаю…
– Але ж ти обіцяв!
– Обіцяв! Тому я тут, поряд з тобою.
– Але проти своєї волі?
– Мені це весілля не потрібне! – прямо відповів Теумар.
Голос його був крижаний. Зазвичай, навіть після недовгої розлуки, він накидався на неї з жаркими поцілунками, а тепер відступив і намагався зовсім не дивитися в її обличчя.
Іві глибоко зітхнула. Вона розуміла, що це означає і була готова до того, що Теумар повернеться не до неї, не заради неї. Не дарма ж вона думала останні дні про своє майбутнє. Боязка надія, що Теумар, повернувшись, не охолоне, розсипалася порохом. Чоловік, що стояв навпроти, більше їй не належав: ні душею, ні навіть тілом.
– Перш ніж щось сказати, вислухай мене! – промовила Іві.
– Слухаю! – Теумар нахилив голову до плеча.
Іві квапливо забігала по кімнаті, у хвилюванні притискаючи руки до грудей, потім глянула на браслет, що знову красувався на її тонкому зап'ясті і сказала:
– В останню нашу зустріч я дала тобі випити вина на дорогу… Так от, у тому вині було чарівне зілля! Дуже сильне зілля! – єдиним духом випалила Іві.
Теумар усміхнувся. Перед тим, як їхати в Етеляну, він випив інше зілля, приготовлене Уккою, від неї і дізнався: передчуття його не обманювали. Не володій він чаклунською силою, будь він звичайною людиною, чари безповоротно отруїли б його кров, пристрасть до Іві перетворилася б на смертельну одержимість.
Той, хто приготував зілля, чудово відчував усю силу застосовуваних чарів, але, ймовірно, не розумів, наскільки велика шкода, яку вони завдають своїй жертві.
– Добре, що ти сказала правду! Втім, ти завжди була чесна зі мною.
– То ти знав? – гірко посміхнулася Іві.
– Здогадувався... Я почав бачити тебе у всьому, навіть коли не думав про тебе. Насправді, це було жахливо. А сьогодні напевно дізнався, що ти вдалася до обману. Але я зрозумів, чому ти так вчинила, тож не засуджую…
– Теумаре, послухай…
– Я теж завжди намагався бути чесним! Ти від початку знала, – я не бажаю обтяжувати себе сімейним життям, і погодилася з цим.
– А зараз?
– Тепер, я питаю тебе, чи ти справді прагнеш вийти заміж за того, хто вже дав тобі, все, що міг і не дасть більшого? Подумай про це!
– Вже думала! Я мало не впала в обійми Сайма, і не встань між нами Мер'ята, то трапилося б те, що трапилося… Виходить, якщо я так легко схилилася до іншого чоловіка, то й ти перестав бути для мене найважливішим! – вигукнула Іві, сподіваючись, що Теумару хоча б на мить стане боляче від її слів.
– Це Нія приготувала любовне зілля? – запитав Теумар.
– Вона! Не знаю, звідки вона взяла рецепт!
– Залишки стародавньої магії все ще блукають Землею Процвітання, – знизав плечима Теумар.
– Отже, ти кидаєш мене?
– Я дам тобі все, що забажаєш. Золото, коштовності, тільки не вимагай від мене того, що я не можу тобі дати!
– Ти завжди відкуповувався від мене, заміняв увагу та ніжність дорогими подарунками! – гірко вигукнула Іві. – Ти ніколи не любив мене так, як я хотіла!
– То може, ти хотіла занадто багато?
– Розумію! Нас нічого не поєднує! Ти не добивався моєї любові, адже це я сама прийшла до тебе одного разу вночі!
– Це розмова нікуди не приведе, Іві…
– Ти збираєшся одружитися з Айною?
Теумар завмер, серце його затремтіло в грудях, але він нічим не видав урагану почуттів, що захлеснув його.
– Айна заручена. Має нареченого.
– Звісно! Лемі! До речі, я бачила його тут, у домі!
– Ну от, мабуть, вони разом… Пробач, Іві, я дуже втомився. Ще сьогодні вранці я думав, що моє життя закінчене… Ми поговоримо опісля.
– Але ж ти обіцяв! – Іві востаннє наважилася звернутися до його честі, хоча розуміла: в обставинах, що склалися – це марно.
– Пригадай-но краще ту розмову! Я обіцяв повернутися за тобою, забрати тебе в Лянсіду і поговорити з батьком. Клятви одружуватися я не давав! – відповів Теумар з крижаною усмішкою.
– Але це малося на увазі! – вигукнула Іві.
Теумар не хотів сперечатись, тому розвернувся і вийшов, не прощаючись. Він не знав, як полегшити біль колись близької йому жінки, яка раптом стала чужою, далекою і зовсім нецікавою.
Іві з такою силою зачинили за ним двері, що будинок здригнувся.
Теумар притулився спиною до стіни в коридорі і заплющив очі. Він не хотів йти з цього будинку, у якому десь, у якійсь із кімнат билося таке дороге йому серце.
– Теумар?
Він повільно розліпив повіки. Поруч із ним стояла незнайома вродлива жінка і привітно посміхалася.