Одинадцяте Правило Чарівника, або Сповідниця - Террі Гудкайнд

По-друге, міста, які підозрювалися в доброзичливому ставленні до питань набуття людьми свободи, були спалені.

По-третє, всі жителі подібних міст піддалися жорстоким тортурам, з них вибивали покаяння, і тисячі так званих заколотників були відправлені на ешафоти.

Подібні допити членами правління Ордена тягли за собою жахливі наслідки. Фактична вина була для них лише незначним приводом для проведення цих допитів.

Покарання та використання авторитету влади — ось, що було справжньою метою, саме цього прагнув домогтися Орден. Таким чином, однієї лише підозри в зраді Ордену було достатньо, щоб починати здійснювати звірячу зачистку так званих зрадників.

Налякані подібною жорстокістю люди швидко втихомирилися і знову поступилися. Вони знову стали покірними рабами, які виконували накази ненаситного Ордена, забезпечуючи його солдатів продовольством і їжею.

І це почуття страху швидко поширювалося серед людей, всі вони побоювалися опинитися під підозрою в зраді Ордену і негайно підкорялися. В результаті обсяги виробленого продовольства значно зросли, тим самим забезпечуючи можливість постачання армії Джегана далеко на півночі.

Тепер для Ордена не становило труднощів відправити додаткові каравани з необхідними запасами їжі. З огляду на те, що територія Старого Світу була досить обширною, ці масові зусилля забезпечували постійне і стабільне виробництво продовольства.

Чого, аж ніяк, не можна було сказати щодо зусиль військ д'харіанців по затриманню цих самих караванів із Старого Світу, досить багатьом з них вдавалося проходити крізь їх заслін.

Річард згадав про прибуття несподіваних караванів з шинкою, що дало йому знати про те, що тактика генерала Мейфферта дає збої, хоч все ще продовжує працювати, принаймні, до цього часу.

Всі ці виникаючі проблеми були перешкодами, про які війська д'харіанців повідомляли на північ, там їх узагальнювали, вивчали і приймали заходи по їх рішенню. Маючи достатню кількістю часу, д'харіанці могли скорегувати методи вирішення виникаючих проблем.

І ось яке рішення було прийнято д'харіанським командуванням: вони стали підганяти свої плани під рамки виникаючих обставин. Ворог вносив зміни — вони повинні були нанести зустрічний удар.

Останнє і найважливіше, що зробив Джеган, однак, було зовсім несподіваним. Він послав дракона і жінку-відьму, яка по описах була схожа на Сікс, вона полювала за загонами д'харіанців, які слідували за караванами з продовольством і обозами з поповненням.

Річард з особистого досвіду знав, що перебуваючи високо в повітрі, було досить легко визначити місцезнаходження військ і загонів. Подібна тактика вистежування була достатньо ефективною. А підкріплена вдобавок талантом відьми, така техніка полювання несла з собою неминучу смерть.

Ця оригінальна тактика Джегана не просто зменшила ефективність нападів у Старому Світі, але вона знищила велику кількість загонів д'харіанців, які навіть не встигали нічого зробити.

Таким чином, досягнення поставленої мети ставало неймовірно важким для тих, хто ще залишився в живих і продовжував боротьбу з Орденом.

Забезпечивши постійне поповнення запасів продовольства і організувавши повітряні атаки відьми на драконі, Джеган, забезпечивши отримання продовольства, повернувся до того, щоб робити те, що робив: продовжив облогу Народного Палацу. І це було єдиним, що мало значення для нього зараз.

Тепер здавалося, що ті, хто перебуває зараз у палаці, будуть, можливо, не в змозі витримати облогу.

Як тільки будівництво насипу завершиться, і якщо ворогові вдасться виявити ще які-небудь підземні ходи, щоб знову пробратися всередину палацу, то легіони імперців відразу ж зможуть атакувати палац і з насипу, і знизу.

Навіть наявність насипу, як такого, була б достатньою для досягнення мети Джегана. Однак, подібна облога все одно обійшлася б досить дорогою ціною Імперському Ордену, але Джеган особливо не дбав про те, скількома життями солдатів доведеться пожертвувати. Він знав, що рано чи пізно, але він свого доб'ється.

І коли це станеться, а Річард знав, що воно неминуче відбудеться, сенс боротьби за свободу буде втрачено. І всім їм прийде кінець.

Єдина надія Річарда зараз полягала в тому, щоб відшукати спосіб якимось чином використати шкатулки Одена. Звичайно, у нього не було жодної з шкатулок, але навіть якщо б він і володів всіма трьома, він все одно не уявляв собі, як їх можна використати.

Спочатку, йому все ж необхідно дізнатися, що з ними робити. І саме подібне знання тепер стало б його кращою зброєю. А Річард був налаштований серйозно і хотів постати перед ворогом у всеозброєнні.

Кімната, в якій розташувався Річард з Ніккі, була його особистою бібліотекою, в якій, за словами Бердіни, знаходилися заборонені книги, призначені для читання тільки самим лордом Ралом.

Даркен Рал іноді просив Бердіну допомогти йому з перекладом текстів з древнєд'харіанської мови, але вона сказала Річарду, що це відбувалося досить рідко, і вона не часто відвідувала цю кімнату.

Даркен Рал зазвичай відвідував її один. Річард і Ніккі вирішили, що особиста бібліотека Дому Ралів — відмінне місце для початку пошуків.

Бердіна шукала в палаці ще бібліотеки, разом з Верною і майже всіма її Сестрами. Будь-яка інформація, яка можливо могла б допомогти, негайно долинала до вух Бердіни, а потім Ніккі.

Вона особисто перевіряла все, що приносилося, щоб визначити те, на що Річарду варто було б поглянути, і що б його могло зацікавити. Багато з найбільш досвідчених Сестер виявилися дуже корисними в пошуках важливих і цінних джерел інформації.

Ніккі тримала людей на відстані, не підпускаючи їх до Річарда, щоб він міг сконцентруватися на читанні, і на величезній безлічі речей, яким вона його зараз навчала. В деякій мірі Річард відчував себе зараз відлюдником.

Але, проте, це перебування в тихому умиротвореному самоті дозволяло йому по максимуму сконцентруватися на предметі вивчення і перепочити, і це було єдиним, чого зараз потребував Річард.

Низькі книжкові стелажі в особистому сховищі були розміщені уздовж багато облицьованих панелями стін, залишаючи центр відкритим і вільним для розміщення кушеток і стільців.

Все це робило кімнату більш схожою на відокремлений робочий кабінет, ніж на бібліотеку. Маленькі статуї прикрашали деякі з верхніх стелажів, роблячи їх більш схожими на вітрини, ніж на книжкові