Ерагон. Спадок - Крістофер Паоліні

— А може, ця пастка розрахована на те, що буде йти дракон? — спитала Арія. — Якщо вона завдовжки десь пару кроків, то Сапфіра чи Торнак можуть її переступити, навіть не підозрюючи, що вона тут є. А от якщо вона буде довжиною футів у сто, то вони напевно в неї потраплять.

«Та ні,— сказала Сапфіра, — якщо я стрибну, то подолати якусь сотню футів для мене не проблема».

Ерагон стурбовано перезирнувся з Арією та Елвою.

«Тільки стеж, щоб хвіст не торкнувся підлоги, — сказав він. — І не заходь надто далеко, а то можеш запустити ще одну пастку».

«Добре, малий».

Сапфіра стислася в кулак, опустила голову ледь не до підлоги, а потім відштовхнулася пазурами й стрибнула по коридору, розкриваючи крила так, щоб трохи піднятися в повітря.

Ерагон полегшено зітхнув, тим часом Елва так і продовжувала мовчати.

Сапфіра пролетіла відстань, десь удвічі довшу за її тіло, склала крила й сіла на підлогу з лунким гуркотом.

«Усе гаразд», — сказала вона.

Дракон обернувся, дряпаючи лускою підлогу, і стрибнув назад, до Ерагона та його супутників, які швиденько розступилися, щоб дати йому місце.

«Ну що? — спитав він. — Хто перший?»

Сапфірі знадобилося чотири стрибки туди й назад, щоб переправити всіх через полотно із шипами. Можна було рушати далі. Арія та Елва знову стали попереду й, прискоривши крок, пішли коридором.

Жодних пасток на дорозі не було. Аж раптом, коли до мерехтливих дверей залишалось пройти зовсім трішки, Елва здригнулася й підняла маленьку ручку. Всі відразу ж завмерли на місці.

— Якщо ми підемо далі,— сказало дівча, — щось розітне нас навпіл… Не можу точно сказати, звідки воно з’явиться… гадаю, зі стін.

Ерагон нахмурив брови. Що б воно не було, а слова Елви свідчили про те, що в нього вистачить сили перемогти їхні чари. Це збентежило Вершника.

— А що, коли ми… — почав він і затнувся, бо в цю мить двадцятеро людей, чоловіків і жінок, одягнених у темні вбрання, вийшли з бокового виходу й перегородили їм дорогу. Це були маги.

Ерагон одразу ж відчув, як невидиме лезо вп’ялося йому в розум, коли ворожі маги почали говорити щось прадавньою мовою. Сапфіра роззявила пащу й обдала заклинателів потоком тріскотливого полум’я, але воно пройшло повз них, навіть не зачепивши. Натомість загорівся один зі стягів на стіні, й охоплені полум’ям шматки тканини почали падати на підлогу.

Вершник тільки захищався — на те, щоб атакувати у відповідь і підкорити собі одного за одним усіх магів, треба було надто вже багато часу. Крім того, їхня поведінка дуже непокоїла Ерагона. Маги почали вимовляти закляття ще до того, як встигли встановити контроль над його розумом, а це означало, що їм, швидше за все, байдуже, живий він чи мертвий, головне — зупинити незваного гостя.

Тоді він став на коліно поруч з Елвою. Вона якраз говорила щось одному з ворожих магів про його доньку.

— Вони стоять над пасткою? — тихо спитав Вершник.

Елва ствердно кивнула.

Треба було щось робити — негайно. Не марнуючи жодної миті, Ерагон підняв руку й щосили вдарив долонею по підлозі.

Звичайно, він знав, що неодмінно щось станеться, та все одно відскочив назад, коли горизонтальні металеві пластини — футів тридцять у довжину й дюймів чотири в ширину — із жахливим скреготом вирвалися з кожної стіни. Немов гігантські ножиці, вони розітнули магів навпіл і блискавично зникли в невидимих щілинах.

Від несподіванки Ерагон ледь не скрикнув. Він відвернувся, щоб не бачити того, що було попереду. Яка жахлива смерть!

Елва тихо зойкнула й, непритомніючи похилилась на підлогу. Арія ледве встигла підхопити дівча. Дбайливо підтримуючи її рукою, ельфійка почала щось бурмотіти їй на вухо прадавньою мовою. Але часу було вкрай мало.

— Що робити?.. Як нам обійти цю пастку? — спитав Ерагон в ельфів.

Трохи порадившись, вирішили, що варто спробувати перестрибнути її на Сапфірі, так, як вдалося перестрибнути полотно шипів.

Четверо ельфів миттю сіли на спину дракона. Сапфіра вже готова була кинутись уперед, коли Елва розплющила очі.

— Стійте! — ледь чутно озвалось дівча. — Не треба!

Сапфіра невдоволено повела туди-сюди хвостом, але таки залишилась стояти на місці.

Елва потихеньку відвела руку Арії, хитаючись, пройшла кілька кроків і зігнулась — її знудило.

Тоді дівча витерло рот тильним боком долоні й знову глянуло на понівечені тіла магів, які лежали перед нею. Не зводячи з них погляду, так, наче хотіла запам’ятати їх назавжди, Елва сказала:

— У повітрі є ще одне місце, яке запускає механізм. Якщо стрибнути, он там, угорі, зі стіни вилізуть леза… і знизу також.

Ерагон нічого не розумів.

— Чому це Галбаторікс намагається нас убити?.. — спитав він чи то ельфів, чи самого себе й додав, глянувши на Елву: — Якби не ти, Сапфіра була б уже мертва. А Галбаторіксу вона потрібна жива… Тоді навіщо все це? — він кивнув убік закривавленої підлоги. — Навіщо ці шипи, навіщо кам’яні блоки?..

— Можливо, — сказала ельфійка Інвідія, — він чекав, що ями затримають нас іще до того, як ми дійдемо до інших пасток.

— А може, — похмуро мовив Блодхгарм, — йому відомо, що з нами Елва…

Дівчинка знизала плечима:

— І що з того? Він усе одно не може мене спинити.

По спині Ерагона пробіг холодок:

— Так, не може. Але коли він знає про тебе, тоді він боїться, а якщо він боїться…

«Тоді він справді зробить усе, щоб знищити нас», — закінчила Сапфіра.

Арія струснула головою:

— Це не має жодного значення. Так чи інакше, ми повинні знайти його.

На якусь мить запала мовчанка.

— А що коли я скористаюся магією, — обірвав її Ерагон, — щоб перенести нас он туди, так само, як Арія відправила яйце Сапфіри на Хребет?

«Для цього треба надто багато енергії», — сказав Глаедр.

«А нам вона знадобиться, коли ми зустрінемо Галбаторікса», — додав Умарот.

Ерагон нічого на те не відповів і глянув через плече — далеко-далеко позаду них Мертаг перебігав з одного боку коридору на інший.

«У нас мало часу», — подумав Вершник, а вголос спитав:

— Як ви гадаєте, може, нам варто спробувати накласти що-небудь на поверхню стіни, щоб не дати лезам вирватися звідти?

— Навряд чи щось вийде, — відповіла Арія. — По-перше, леза, поза сумнівом, захищені від магії. А по-друге, у нас немає із собою нічого такого, що змогло б їх утримати. Ніж?.. Шмат обладунку?.. Ті пластини надто великі й важкі. Вони зметуть усе на своєму шляху, так, немов нічого й не було.

— Я так не думаю, — сказав після невеликої паузи