Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри - Крістофер Паоліні

— Тобі пощастило, — сказав Ерагон. — Меч влучив у ребро. — Поклавши одну руку на рану, а другу на дванадцять діамантів, захованих у паскові Белотха Мудрого, що висів у нього на поясі, Ерагон видобув силу, яка зберігалась у камінні. — «Вайзе хейл!» — прошепотів він, і магія миттю загоїла шкіру й пошкоджені м'язи.

Відразу ж потому Ерагон загоїв і власну криваву рану на лівому коліні. Завершивши лікування, юнак випростався й глянув у той бік, куди зникла Сапфіра. Їхній зв'язок став зовсім слабким, так, ніби вона переслідувала летрблака аж до самого озера Леона. Він дуже хотів допомогти їй, проте знав, що зараз вона має битись сама за себе.

— Мерщій, — крикнув Роран. — Вони тікають.

— Точно.

Піднявши свою палицю, Ерагон підійшов до темного тунелю й перевів погляд з одного кам'яного виступу на інший, чекаючи, що разаки ось-ось вистрибнуть з-за котрогось із них. Юнак рухався дуже повільно, щоб його кроки не відлунювали у звивистому тунелі. На мить утративши рівновагу й схопившись за перший-ліпший камінь, аби не впасти, Ерагон помітив, що той покритий слизом.

Пройшовши кілька ярдів і проминувши ще два-три повороти, обидва брати поринули в таку темряву, що годі було бодай щось розгледіти навіть на відстані кількох сантиметрів.

— Може, ти й зможеш битися в такій темряві, а от я навряд чи, — прошепотів Роран.

— Якщо я скористаюся магічним вогнем, разаки нізащо до нас не підійдуть, а лиш вичікуватимуть, коли ми звідси підемо. Ми маємо їх убити, доки в нас є така нагода.

— Ну, а мені що робити? Я скоріше вріжусь у стінку й зламаю собі носа, аніж знайду цих двох потвор… А крім того, вони можуть прослизнути повз нас й атакувати зі спини.

— Тссс… Тримайся за мій пояс, прямуй за мною й будь готовий до оборони.

Ерагон не міг бачити в такій кромішній пітьмі, проте міг чути, принюхуватись, торкатися й відчувати повітря на смак, а цього було цілком достатньо, щоб мати уявлення про те, що відбувається поруч. Найбільша небезпека полягала в тому, що разаки могли атакувати їх здалеку за допомогою лука. Однак він вірив у свою реакцію й сподівався врятувати себе й Рорана від цієї смертельної загрози.

Невдовзі Ерагонової шкіри торкнувся повітряний потік. Він на якусь мить затримався, а потім змінив напрямок. Так повторювалось іще кілька разів, повітря утворювало якісь невеличкі вихорці, що билися об братів, ніби струмені фонтана.

Дихання Ерагона й Рорана було дуже гучним і нерівним, порівняно з тими дивними звуками, що линули тунелем. Вершник чітко розрізняв звуки від падіння камінців у звивах тунелів: дзинь, дзинь, клац, клац, а також звуки від падіння невеличких крапельок зі стелі на поверхню підземного озера: донк… донк… донк… До його слуху долинав навіть шурхіт дрібних, завбільшки з горошину, камінців під підошвами їхніх черевиків. А десь далеко попереду було чутно довгий лиховісний стогін.

Натомість серед запахів не було нічого нового: піт, кров, волога й пліснява.

Крок за кроком Ерагон прокладав шлях уперед, і обидва воїни заглиблювались у таємниче черево Хелгрінда. Незабаром тунель пішов униз і став часто роздвоюватись та петляти, і якби Ерагон не орієнтувався на свідомість Катріни, то неодмінно б заблукав. Навколо братів почали з'являтися якісь незрозумілі вузлуваті, низькі нори, а Ерагон раз у раз бився головою об стелю, через що страшенно нервувався.

«Я повернулась», — вигукнула Сапфіра якраз тієї миті, коли Ерагон поставив ногу на вищерблену сходинку, вирубану в скелі. Юнак на мить застиг і з полегкістю зітхнув, зрозумівши, що його дракон повернувся живим і здоровим.

«А де летрблака?»

«Плаває черевом догори в озері Леона. Але боюсь, що рибалки помітили нашу битву. Коли я востаннє їх бачила, вони пливли на човні вбік Драс-Леони».

«Нічого не вдієш. Уважно оглянь тунель, з якого вилізли летрблаки, можливо, знайдеш там щось важливе. І пильнуй, аби не з'явились разаки. Вони можуть спробувати прослизнути повз нас і втекти з Хелгрінда через вхід, яким ми скористались».

«Гадаю, вони мають запасний хід десь на нижньому рівні».

«Може, й так, але я не думаю, що вони збираються просто втекти звідси».

Ерагонові здавалося, що, спустившись на сто футів до підземель Хелгрінда, він перебуває там уже щонайменше годину, хоч насправді минуло не більше п'ятнадцяти хвилин. Вершник спинився на майданчику з плоского каміння й подумки сказав Роранові: «В'язниця, в якій сидить Катріна, приблизно за п'ятдесят футів від нас, десь тут, праворуч».

«Але ж ми не можемо ризикувати й визволяти її, аж доки не вб'ємо чи не проженемо разаків», — заперечив Роран.

«А що, коли вони ховатимуться, доки ми її не звільнимо? Дивно, але я їх не відчуваю, а вони можуть сидіти тут скільки їм заманеться. То що, ми теж чекатимемо чи звільнимо Катріну, доки в нас є така нагода? Я можу накласти на неї кілька заклять, які захистять її від багатьох нападів».

«Гаразд, ходімо за нею», — трішки помовчавши, мовив Роран.

І брати стали знову навпомацки просуватись уперед довгою норою з нерівною підлогою. Ерагон мав повсякчас зосереджуватися на своїх кроках, щоб не втратити рівновагу, і це страшенно його підволікало. Ще трохи, і він би проґавив шурхіт тканини, а потім ледь чутне дзінь, що долинуло з правого боку.

Наступної миті Ерагон відскочив до стіни й відштовхнув назад Рорана, а ще за секунду щось пролетіло йому повз обличчя, залишивши на його правій щоці тонкий пекучий поріз.

«Квейква!» — вигукнув Ерагон.

І тієї ж миті спалахнуло яскраво-червоне, ніби полудневе сонце, світло. Воно не мало якогось певного джерела, тому рівномірно освітлювало цілу печеру, а всі предмети, які перебували в ній, набули дивного плаского вигляду, оскільки не відкидали тіней. Цей несподіваний спалах засліпив Ерагона, але ще більше він налякав разака, який стояв прямо перед ним. Чудовисько випустило лук, затулило пику каптуром і пронизливо заверещало. Такий самий вереск пролунав і за юнаковою спиною.

«Роране!»

Ерагон озирнувся якраз тоді, коли Роран здійняв свій молот над головою іншого разака.

— Це тобі за мого батька! — вигукнув Роран. — А це за нашу, домівку! — і вдарив удруге. Разак був уже мертвий, проте Роран замахнувся молотом утретє: — А це за Карвахол! — Його останній удар розтрощив панцир разака, ніби сухий гарбуз. Ворожа кров у чарівному рубіновому світлі здавалась пурпуровою.

Розкрутивши свою палицю, щоб відбити ворожу стрілу чи меч, Ерагон хвацько розвернувся всім корпусом, проте позад нього вже нікого не було. Він роздратовано вилаявся, підійшов і схилився над тілом мертвого