Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри - Крістофер Паоліні

У відповідь Роран тільки розгублено зиркнув на дракона. Він ніяк не міг збагнути, чи жартують із ним, чи говорять серйозно. А якщо говорять серйозно, то як йому відкараскатися від такого несподіваного й доволі важкого кухарського обов'язку. Він кинув благальний погляд на Ерагона, а той не втримався й зареготав — дуже вже кумедний і спантеличений був Роран.

Сапфіра роззявила пащеку й теж зареготала, до того ж так гучно, що видолинком пішла луна, а її зуби здавалися червоними від спалахів головешок.

За годину мандрівники полягали спати. Закутавшись у ковдри й рятуючись від нічного холоду, Ерагон лежав на спині поруч із Сапфірою. Довкола було тихо й спокійно. Здавалося, що якийсь невідомий чарівник наклав на цілу землю закляття, й тепер усі живі істоти позасинали й завжди будуть спочивати під пильним поглядом мерехтливих зірок.

Тоді Ерагон подумки прошепотів: «Сапфіро?»

«Я слухаю, малий».

«А якщо я мав рацію й він справді в Хелгрінді? Що мені тоді робити?»

«Не знаю, малий. Ти сам маєш це вирішити, бо шляхи людей — це не шляхи драконів. Я б відірвала йому голову, засмажила б його тіло й улаштувала б бенкет, але навряд чи тобі це сподобається».

«І ти завжди будеш поруч зі мною, яке б рішення я не обрав?»

«Звісно, малий. А тепер спи. Усе буде добре».

Ерагон заспокоївся й став вдивлятись у порожнечу поміж зірками. Невдовзі його дихання сповільнилось, і він поринув у транс, що заміняв йому сон. Водночас юнак пильно стежив за всім, що відбувалось навколо, а також за героями своїх снів, які мандрували собі поміж білих сузір'їв.

НАПАД НА ХЕЛГРІНД

Коли Ерагон прокинувся й скочив на ноги, небо вже почало сіріти. Юнак двічі клацнув пальцями, щоб розбудити Рорана, а потім згорнув і скрутив ковдри. Насилу прокинувшись, Роран і собі став збирати постіль.

Потому брати глянули один на одного.

— Якщо я помру, — сказав Роран, — ти подбаєш про Катріну?

— Авжеж.

— І скажеш їй, що я пішов у бій з радістю в серці та її ім'ям на вустах?

— Скажу.

За мить Ерагон вимовив якийсь рядок прадавньою мовою, проте закляття, яке він наклав, було не дуже складним, тож він майже не витратив сили.

— Це очищатиме повітря перед нами й захистить нас від паралізуючого дихання разаків.

Із цими словами Ерагон вийняв зі своєї сумки кольчугу й розгорнув мішковину, в якій її зберігав. Після битви на Палаючій рівнині блискучий метал подекуди вкривали цяточки крові та іржі, проте найголовнішим було те, що кольчуга була зовсім цілісінькою, бо перед тим, як покинути Імперію, юнак як слід її поремонтував.

Ерагон вдяг сорочку зі шкіряною спиною й зморщився, відчувши сморід смерті й відчаю, які всоталися в неї. Потім він одягнув нарукавники й щитки на гомілки. На голову довелося вдягти простий сталевий шолом з підкладкою, оскільки свій власний шолом, той, що він його носив у Фартхен Дурі й на якому гноми викарбували гребінь Дургрімст Інгейтум, юнак загубив. Він втратив також і щит, щоправда, це сталося під час повітряної дуелі між Сапфірою й Торнаком. Насамкінець Ерагон натягнув на руки захисні рукавиці.

Роран так само вбрався в обладунки й на додачу взяв дерев'яного щита з м'якою залізною окантовкою, яка допомагала краще стримувати удари ворожих мечів. Щодо Ерагона, то він просто тримав у руках свою палицю з глоду, покладаючись на власну швидкість і реакцію.

За спину Ерагон повісив сагайдак, який йому подарувала королева Ісланзаді. Крім двадцяти важких дубових стріл з оперенням із сірого гусячого пір'я, у сагайдаці лежав і сам лук, прикрашений срібними деталями, що його королева виготовила спеціально для Ерагона з тисового дерева.

«Давайте вже вирушати», — сказала Сапфіра, нетерпляче тупцяючи на одному місці.

Повісивши сумки та припаси на гілці ялівцю, Ерагон і Роран вилізли на спину Сапфірі. На ніч дракон не знімав сідла, тож тепер їм не треба було гаяти часу, щоб знову його сідлати. Пресована шкіра під Ерагоном була теплою, майже гарячою.

Юнак тримався за шийний шип Сапфіри, аби не вилетіти із сідла під час неочікуваних віражів. Позаду нього примостився Роран, однією рукою міцно схопившись за Ерагона, а іншою стискаючи свій вірний молот.

Урешті-решт Сапфіра стрибнула на край ущелини й, перш ніж розпростерти свої крила, кілька секунд балансувала на ньому. Під її велетенськими лапами затріщав сланець. Тонкі мембрани Сапфіриних крил, здійнятих догори, лопотіли на вітрі й нагадували два прозорих блакитних вітрила.

— Трохи легше, — прохрипів Ерагон.

— Вибачай, — відгукнувся Роран і послабив хватку.

За мить жодні розмови стали неможливі, бо Сапфіра знов стала здійматися в повітря. Спочатку вона звела крила догори, а потім різко, із гучним «ж-ж-ух», опустила їх униз. Із кожним їхнім помахом мандрівники наближалися до розплесканих, вузьких хмар. Коли Сапфіра повернула в бік Хелгрінда, Ерагон глянув ліворуч і побачив за кілька миль від них широку смугу озера Леона. Над його водою здіймався густий шар сірого передсвітанкового туману. Невдовзі його почало підсвічувати сонце, й здавалося, що на поверхні озера палає якийсь відьомський вогонь. Ерагон хотів був розгледіти дальній берег озера й південні схили Хребта, за якими дуже сумував, проте навіть його соколиному зору це було не під силу.

На півночі височіла Драс-Леона, велика чорна глиба, зусібіч оповита туманом. Однією-єдиною будівлею, яку Ерагонові пощастило розгледіти, був собор, де на нього напали разаки. Його ребристий шпиль височів над рештою міста, ніби зазублене вістря списа.

Ерагон знав, що десь там, далеко внизу, були залишки табору, в якому разаки смертельно поранили Брома. І тоді вся лють, усе горе й бажання помститись за Брома, Герроу та зруйновану ферму так і завирували в серці юнака. Тепер він був готовий будь-якої миті кинутися в бій проти разаків.

«Ерагоне, — мовила Сапфіра. — Сьогодні нам не треба захищати свідомість і приховувати свої думки одне від одного, чи не так?»

«Якщо ми не зустрінемо якогось чарівника, то саме так».

Коли на обрії з'явилась маківка сонця, від неї бризнуло віяло золотавого світла. За мить світ став кольоровим і звичним: туман засяяв білістю, вода набула глибокого синього кольору, стіна, що оточувала центр Драс-Леони, показала свої брудні жовті боки, дерева вбрались у розмаїті відтінки зеленого, а земля замерехтіла червоним і жовтогарячим. Один тільки Хелгрінд залишився