Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри - Крістофер Паоліні

Ерагон не сходив з місця, аж доки Сапфіра не зникла з поля зору й доки він не перестав відчувати її свідомості. Потім із важким, ніби свинець, серцем юнак розправив плечі, відвернувся від сонця й усіх яскравих живих речей і зник у пітьмі тунелів.

ВЕРШНИК І РАЗАК

Ерагон сидів неподалік центра Хелгрінда в залі, помережаній камерами, й купався у світлі свого чарівного червоного ліхтарика, що хоч і освітлював усе довкола, та все ж таки не грів. Свою бойову палицю юнак тримав на колінах.

Він сидів і весь час повторював одну й ту саму фразу прадавньою мовою, а його голос відлунював від каміння. Це була не магія, а швидше, послання до разака, який залишився живим. Те, що казав Ерагон, означало ось що:

«Прийди, о пожирачу людської плоті, і нехай бій поміж нами завершиться. Ти поранений, а я виснажений. Твої брати мертві, а я залишився сам. Ми в однакових умовах. Присягаюсь, що не стану використовувати проти тебе грамаріє і не впіймаю тебе в магічну пастку. Прийди, о пожирачу людської плоті, і нехай бій поміж нами завершиться».

Час, упродовж якого він повторював ці слова, здавався нескінченним: така собі безкінечність у жахливій темній камері, що залишалась незмінною протягом вічності повторюваних слів, порядок і значення яких уже давно втратили для Ерагона будь-який сенс. Та за якийсь час юнакові розбурхані думки вщухли, і його огорнув дивовижний спокій.

Він трохи помовчав із відкритим ротом, а потім насторожено його закрив.

За тридцять футів від нього стояв разак. Із подертого одягу чудовиська скрапувала кров.

— Мій хазяїн не хоче, щоб я тебе вбивав, — прошипів він.

— Але зараз це тебе не обходить.

— Ні. Якщо я загину від твоєї палиці, нехай Галбаторікс вчинить з тобою, як йому заманеться. У нього велике с-серце.

Ерагон не втримався й зареготав:

— Велике серце? Це я захисник людей, а не він.

— Дурне хлопчисько, — голова разака нервово смикнулась, коли він глянув на свого мертвого соратника, який лежав у тунелі.

— Вона була моєю подругою по гнізду. А ти, я бачу, став сильніш-ш-шим відтоді, як ми зус-с-стрілись уперше, Убивце Тіні.

— У мене не було вибору, я мав або вмерти, або перемогти.

— Давай укладемо угоду, Убивце Тіні!

— Яку ще угоду?

— Я останній зі свого роду, Убивце Тіні, а мій рід дуже давній, тож я не хочу, щоб про нього забули. Чи не міг би ти у своїх піснях та легендах бодай інколи нагадувати своїм братам по крові про нас і про той жах, який ми їм вселяли?

— Але навіщо мені це робити?

Ударивши дзьобом об свої вузькі груди, разак видав дивний звук і якийсь час белькотів щось сам до себе.

— Бо я… — сказав він урешті-решт, — я відкрию тобі одну велику таємницю.

— То давай, розказуй.

— Спочатку дай мені с-с-с-слово, що не одуриш мене.

— Ні. Розказуй… Тільки почувши твою таємницю, я вирішу, погоджуватись мені чи ні.

Спливло понад хвилину, однак жоден із них не зрушив зі свого місця, хоч м'язи Ерагона повсякчас перебували в напрузі, адже юнак був готовий до несподіваного нападу. Разак укотре заверещав, дзьобнув себе в груди й нарешті сказав:

— Він майж-ж-же знайшов ім'я.

— Хто знайшов?

— Галбаторікс.

— Чиє ім'я?

Разак у розпачі зашипів:

— Я не можу тобі с-с-с-сказати! Ім'я! Справжнє ім'я!

— Ти маєш сказати більше…

— Я не можу.

— Тоді нашій угоді кінець.

— Будь ти проклятий, Верш-ш-шнику! Я проклинаю тебе! Щоб ти не мав ані домівки, ані спокою на душі. Щоб… ти залиш-ш-ив Алагезію й ніколи більше сюди не вернувся!

В Ерагоновій потилиці аж запекло від крижаного доторку жаху. Він укотре почув слова знахарки Анжели, яка гадала йому на кісточках дракона й віщувала таку саму долю.

Тієї ж миті, заливаючи все кров'ю, разак відкинув свого плаща й витяг з-під нього лук, стріла якого вже давно лежала на тятиві й чекала на свій смертельний політ. За секунду разак випустив її, намагаючись будь-що-будь улучити Ерагонові прямісінько в груди.

Відбити стрілу палицею було зовсім легко. Здавалося, ніби цей постріл із лука був простим попередженням, що його разак зробив, керуючись правилами етикету, перш ніж розпочати справжній бій. Побачивши, що його стріла не завдала Ерагонові жодної шкоди, чудовисько поклало лук на землю й дістало з-під свого балахона меч, лезо якого нагадувало видовжений листок. Ерагон тим часом звівся на ноги й, широко розвівши плечі, зручніше взяв свою палицю.

Бій тривав зовсім недовго. Спочатку супротивники кинулись один на одного, і разак одразу ж спробував розрубати Ерагона від шиї до стегна, але спритний юнак ловко ухилився від його страшного удару. Міцно стискаючи кінець палиці, він зробив блискавичний випад уперед і вдарив металевим шипом разака трохи нижче дзьоба. Шип улучив якраз поміж пластинами, що захищали горло чудовиська. Разак кілька разів здригнувся, а потім упав на землю.

Нетямлячись від люті, Ерагон продовжував дивитись у вибалушені очі свого ворога, але раптом відчув слабкість у колінах і майже безпорадно сперся на стіну. Витерши обличчя, він висмикнув палицю й прошепотів:

— За нашого батька. За нашу домівку. За Карвахол. За Брома… Я за все тобі помстився. Щоб ти гнив тут довіку, разаче.

Дошкутильгавши сяк-так до потрібної камери, Ерагон знайшов Слоуна, який перебував у глибокому магічному сні. Юнак узяв м'ясника на плече й попрямував до головної печери Хелгрінда. По дорозі він раз у раз знімав із себе Слоуна й клав його на землю, щоб обстежити камери чи бокові ходи, куди не встиг зазирнути раніше. Там він знайшов безліч знарядь для катування, а також чотири металеві фляги з олією Сейтр, які швиденько знищив, щоб ніхто не міг скористатися цією страшною отрутою.

Вибравшись нарешті із мережі заплутаних тунелів, Ерагон з приємністю відчув, як на його обличчя лягло гаряче сонячне проміння. Юнак трохи відсапався й, переступивши через мертвого летрблака, поквапився до краю великої печери, звідки було добре видно підніжжя Хелгрінда й прилеглі до нього пагорби. На заході Ерагон помітив стовп жовтогарячої куряви, що здіймалася над шляхом, який поєднував Хелгрінд і Драс-Леону. Швидше за все, сюди прямував загін вершників.

Увесь лівий бік Ерагона геть затерп від м'ясникової ваги, тож юнак узяв його на інше плече. Наступної миті його чоло вкрилося потом і зморшками — юнак розмірковував над тим, як йому спуститись униз разом зі Слоуном.

— До підніжжя ціла