Як завоювати сніжну відьму. Академія Торенвес - Марго Вольська

О, ні! Тепер я була люта та збиралась відстояти свій дар.

– Ви, – прошипіла я, – стільки років дозволяли мені відчувати себе нездарою… Стільки років дали можливість вдосталь страждати, доки я вважала, що гірша за всіх, навіть за тих, хто в принципі не отримав магії від природи, бо я, бачте, її ще й втратила, виявилась недостойна!.. Ви дозволяли бабусі шпиняти мене та виділяти лише Алісу… Ви змусили Алісу постійно наглядати за мною, брати на себе відповідальність, що аж ніяк не повинна падати на голову дитині чи молодій дівчині… І тепер, виявляється, я маю правильно вчинити та піти відмовитись від свого дару та від шансу ним оволодіти лише тому, що ви вирішили, ніби це небезпечно?!

– Мелісо…

– Не буде цього! І ноги моєї більше в цьому домі не буде! – вибухнула я.

Ну, тобто, вибухають маги полум’я. Я ж, як заправська сніжна відьма, заморозила ще кілька стін, розвернулась на підборах та кинулась геть.

Десь на вулиці мені треба було б зупинитись та пошкодувати про обраний шлях до свободи. Бо на дворі було вельми холодно, а я – в простій домашній сукні та в домашніх туфлях, які не здатні ні зігріти, ні дати твердість у ході по кризі. От тільки впертість, обурення на образа на батьків виявились такою кипучою сумішшю, що я не відчула ані холоду, ані втоми, суцільне бажання втікати геть, навіть не озираючись.

Тато вискочив на вулицю слідом за мною. Здається, він був абсолютно переконаний, що до добра моя втеча не доведе, і взагалі, мене треба негайно рятувати.

Не дозволю! Мені вистачило років порятунку від власного дару, коли я сиділа, безсила, серед обдарованих однокурсників та відчувала, як чари витікають з мене крапля за краплею. Стільки разів я подумки та вголос загадувала бажання бути не такою неспроможною, і?.. Батьки, виявляється, могли просто розповісти мені правду. Але не схотіли.

– Мелісо! – гукнув батько. – Зупинись! Це небезпечно, і для тебе, і для оточуючих!

То я вже й для оточуючих небезпечна! Чудово, просто чудово. Як це мене взагалі з ланцюга спустили, таку кляту.

Я побігла геть, не чуючи землі під ногами. Тато кинувся слідом. Він щось кричав, але я не почула жодного слова.

Він не збирався здаватись просто так. Мене вдарив в спину порив вітру, такий сильний, що мене просто збило з ніг. Я боляче вдарилась колінами об землю, озирнулась і побачила батька, що наближався до мене швидким кроком. Довкола нього вже закручувався вихор наступного заклинання, і я знала, що зараз в одну мить можу втратити і можливість рухатись, і орієнтацію в просторі. Я бачила, як Аліса реалізувала на заняттях бойові заклинання з допомогою магії вітру, тож ніскілечки не сумнівалась в батькових можливостях. А він досвідченіший за мою сестру!

Страх, гнів та протест змішались воєдино, і я міцно замружилась, мріючи опинитись подалі звідси, там, де ніхто не намагатиметься позбавити мене мого дару та свободи. І хоч я знала, що такі чари – то марна справа, зараз, в цю конкретну мить, не стала відганяти геть свої думки та пориви. Хотіла, аби нарешті щось врятувало мене від батька та його бажання зробити мені «краще».

Стало так холодно, ніби я заморозила всю вулицю. Завив вітер, і коли я зважилась відкрити очі, то побачила лише сніжну віхолу довкола. Магія підіймалась все вище і вище, оточуючи мене суцільною стіною. Морозне повітря жалило шкіру, дрібні крупинки снігу впивались в обличчя, шию та руки і не танули, а мов перетворювались на холодну броню.

Я знов злякано замружилась і відчула, ніби кудись падаю, провалююсь крізь суцільний холод. А потім стало тепло, навіть жарко. Це батьків вітер? Чи, можливо…

Хоч було дуже страшно, та я змусила себе роззирнутись. Спочатку зрозуміла, що знаходжусь у чиємусь будинку, і поруч горить вогонь у каміні, потім повернула голову… І побачила чоловіка. Ну тобто, чоловічі ноги і довгий хвіст з китичкою на кінці. Можна було вже й не підводити погляд, я й так розуміла, кого бачу.

Переді мною в домашньому костюмі та м’яких капцях стояв декан Есмонд Флейм власною персоною.

– Отже, леді Меліса Беллер вирішила завітати до мене в гості, – повільно промовив він. – Що ж, мій дім для вас завжди відкритий, але ж нащо порталом? У вас, моя люба, все ще надто нестабільний для цього дар… І не обов’язково натрушувати стільки снігу в будинку.

– В-вибачте, – пробурмотіла я. – Це випадково вийшло. Власне, я не думала, що телепортуюсь сюди. Я взагалі не думала, що телепортуюсь.

Я повільно піднялась на ноги і повідомила тремтячим голосом:

– Мій батько радикально проти, аби я навчалась у вас. Здається, він вас ненавидить. І хоче, аби я відмовилась від свого дару і від навчання.

– Мене? Ми навіть не контактували, – похитав головою Флейм. – Отже, батько проти, і ви, як слухняна донька…

– Збираюсь поселитись у вас вдома, ви ж запрошували. Тільки в мене нема нічого. Ні одягу, ні грошей, ні книг. Взагалі нічого, – видихнула я.

Судячи з підступної посмішки, що розквітла на обличчі Есмонда, його цей факт не лякав анітрохи.