Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри - Крістофер Паоліні

— А вони дуже великі, ці барабани? — стривожено спитав Ерагон.

— П'ятдесят футів у діаметрі, якщо я не помиляюсь.

Вершник здивувався — гноми, найнижча з рас Алагезії, будують найбільші в усій країні споруди. «Може, — розмірковував він, — зводячи такі гігантські будівлі, вони не почуваються аж такими маленькими?» Ще мить, і він неодмінно поділився б своєю думкою з Ориком, але вчасно прикусив язика, зрозумівши, що той може й образитись.

Невдовзі Орика обступили його радники й, намагаючись перекричати один одного, почали щось жваво обговорювати мовою гномів. Отож, Ерагон, якому дуже кортіло поставити новому королю ще одне питання, зрозумів, що йому навряд чи вдасться зробити це зараз. Тоді він став терпляче чекати. Пройшла хвилина, друга, третя… Гноми навіть не збиралися вгамовуватись і продовжували засипати Орика своїми питаннями й порадами.

Ерагон не знав, що його робити. Та за деякий час таки придумав маленьку хитрість.

— Орику конунгре, — Вершник спеціально вимовив слово «король» прадавньою мовою так гучно, що всі присутні просто не могли його не почути. Гноми вмить змовкли, а Орик здивовано звів на Ерагона свої кудлаті брови.

— Ваша величносте, — продовжив юнак, — чи можу я попрохати вашого дозволу піти? У мене є одна справа, якою б я терміново хотів зайнятися, якщо ще не надто пізно.

Якусь мить гном мав спантеличений вигляд, але потому в його карих очах зблиснули іскорки розуміння.

— Поспіши, Вершнику! Але тобі навряд чи варто називати мене «Ваша величносте», «сер» чи ще якось… Адже ми друзі й названі брати!

— Так воно і є, ваша величносте, — відповів Ерагон із посмішкою. — Повірте, мені надзвичайно приємно називати вас саме так! Тепер ви король свого народу, отже, і мій король. Я — член Дургрімст Інгейтум!

Орик глянув на Ерагона так, ніби намагався розгледіти його з далекої відстані, а потім кивнув:

— Як скажеш, Убивце Тіні.

Ерагон вклонився й покинув кімнату. У супроводі чотирьох охоронців він попрямував тунелями й східцями до першого, наземного, рівня Тронжхейма. За кілька хвилин вони вже дісталися південної гілки одного з чотирьох головних тунелів. Тоді Ерагон повернувся до Транда, капітана його охорони.

— Решту шляху, — сказав Вершник, — я хотів би пробігти, а оскільки ви навряд чи зможете бігти так швидко, як я, то, мабуть, вам ліпше почекати на моє повернення біля південних воріт Тронжхейма.

Транд струснув головою.

— Арджетламе, — заперечив він, — будь ласка, ти не повинен нас покидати. Просто біжи трішки повільніше. Ми, звісно, не такі прудконогі, як ельфи, але можемо бігти хоч цілий день, маючи на собі повний бойовий обладунок.

— Я дуже ціную те, що ви переймаєтесь моєю безпекою, — вдячно кивнув Ерагон. — Але зараз мені не можна гаяти жодної миті, навіть якщо за кожною колоною на мене чатуватимуть убивці. Прощавайте! — І Вершник швидко помчав униз тунелем, оминаючи гномів, що час від часу з'являлись у нього на шляху.

ЗНОВУ РАЗОМ

Першу милю на шляху до південних воріт Тронжхейма Ерагон, лунко вистукуючи підборами по кам'яній долівці, подолав майже миттєво. Він біг, розглядаючи гротескні статуї тварин і чудовиськ, що ховалися майже за кожною колоною з криваво-червоної яшми, які підтримували склепіння тунелю. Чотириповерховий головний тунель був такий широкий, що Вершник зумів доволі легко оминати гномів, які тут мешкали. Щоправда, в одному місці йому все ж таки стала поперек дороги вервечка Кнурлкаратн, тож Ерагон, не мавши іншого вибору, просто перестрибнув через гномів, поглядаючи згори на їхні спантеличені, перелякані обличчя й чуючи за спиною обурені вигуки.

Легкими кроками Вершник пробіг під величезними дерев'яними воротами, які захищали південний вхід міста-гори. Вартові, що стояли біля них, дружно брязнули зброєю.

— Привіт, Арджетламе! — загукали вони.

Пробігши ще ярдів двадцять, юнак прослизнув між двома велетенськими золотими грифонами, що пильно вдивлялися своїми порожніми очима кудись за горизонт, і нарешті опинився на відкритій місцині.

Повітря було прохолодне, вологе й пахло так, неначе щойно пройшов дощ. Попри те, що був уже ранок, Тронжхейм, як і раніше, поринав у зловісних сутінках. Навколо не росло жодної билинки — під ногами був тільки мох та лишайники, а подекуди стирчали гострі шматки базальту. Вершник підвів голову вгору, проте так і не зміг розгледіти велетенський кратер, яким, на десять миль ближче до небес, закінчувався Фартхен Дур.

Тоді Ерагон знов побіг уперед, дослухаючись до свого рівного дихання й легких швидких кроків. Ніде не було жодної живої душі, якщо не брати до уваги допитливого кажана, який кружляв десь угорі, час від часу тонесенько скрикуючи. Після всіх тих пригод, які йому довелось пережити всередині гори, юнак чи не вперше за останній тиждень відчував спокій.

Він біг по дорозі, вимощеній круглим камінням, що вела від південних воріт Тронжхейма до двох чорних тридцятифутових дверей, встановлених біля підніжжя Фартхен Дура з південного боку. Коли юнак зупинився перед ними, до дверей підскочили гноми, які перед тим ховалися за великими валунами. Вони прочинили двері. За ними відкривався тунель, який, на перший погляд, видався Ерагонові безкінечним.

Перші п'ятдесят футів склепіння тунелю підтримували мармурові колони, прикрашені рубінами й аметистами. Потім тунель ставав голим і пустельним, а на його гладесеньких стінах лиш де-не-де висіли магічні ліхтарі, під кожним із яких були або двері, або ворота. «Цікаво, куди вони ведуть?» — подумав Ерагон, а вже за мить уявив, скільки в нього над головою зараз каміння. Загалом, цей тунель справляв на Вершника гнітюче враження.

Незабаром приблизно половина тунелю була вже позаду. І тут нарешті Ерагон відчув його… Вершник відчув свого вірного дракона!

— Сапфіро! — загукав він і подумки, й уголос, так, що її ім'я прокотилося тунелем, повторене луною щонайменше дюжину разів.

«Ерагоне!» — за мить долинув із глибини тунелю її голос, нагадуючи перший весняний грім.

Юнак побіг іще швидше й відкрив свою свідомість, знявши всі бар'єри. Сапфірині думки увірвались туди, ніби потік теплої води. Від надміру емоцій Вершник аж задихнувся. Він шкопиртнув і ледь не впав на кам'яну долівку. А вже наступної миті вони так міцно й ніжно обняли одне одного думками, що тілесні доторки ніколи в житті не змогли б зрівнятися з цими обіймами.

Вершник і дракон тішились, ніби діти, бо більше не були самотні. Вони знали, що поряд є надійний друг, який завжди піклуватиметься про тебе й не покине тебе навіть у найскрутніші миті життя, друг, який розуміє найменшу частинку твого єства.

І тут Вершник нарешті побачив Сапфіру, що мчала до нього так швидко, як тільки могла. Вона боязко притискала до себе крила, щоб не пошкодити