Шлях королів. Хроніки Буресвітла - Брендон Сандерсон

За якусь мить перо знову самовільно написало:

— Засвідчи матері мою повагу, але тримайся від неї на відстані витягнутої руки. Вона кусається.

Навані шмигнула носом, і Далінар збагнув, що не попередив свою кореспондентку про її присутність. Він зчервонівся, а Данлан тим часом читала далі:

— Я не можу обговорювати свою роботу по телестилеграфу, але вона все більше мене захоплює. За всім цим і справді щось криється, приховане за штабелями сторінок історичних хронік.

Джасна була вериститалійкою. Принцеса якось пояснювала йому, що належала до ордену вчених, котрі намагалися віднайти істину в минулому. Прагнули створити неупереджений, максимально фактографічний опис подій давнини, щоби шляхом їхньої екстраполяції спрогнозувати майбутнє. Далінар так до пуття й не зрозумів, чому вони вважали, що різняться від звичайних істориків.

— Чи не плануєш ти повернутися? — запитав Далінар.

— Не можу з упевненістю сказати, — прочитала Данлан, щойно отримала відповідь. — Не смію переривати своє дослідження. Проте скоро може настати час, коли залишатися осторонь мені теж буде понад сили.

«Що?» — не зрозумів Далінар.

— У будь-якому разі, — читала далі Данлан, — я маю до тебе кілька запитань. Треба, щоби ти знову описав мені, що саме трапилося, коли сім років тому ви вперше зіштовхнулися з патрулем паршенді.

Далінар нахмурився. Попри даровану Збруєю міць, робота в траншеї виснажила його. Він не наважувався сісти в одне з розставлених у кімнаті крісел, не знявши обладунку, але стягнув одну з рукавиць і провів пальцями по волоссю. Князь не любив говорити на цю тему, та все ж якась його частина раділа можливості відволіктися, приводу відкласти рішенець, який назавжди змінить його життя.

Данлан глянула на нього, виражаючи готовність продовжувати. Навіщо Джасні знову ворушити цю історію? Хіба вона вже не описала відповідних подій у біографії свого батька?

Що ж, врешті-решт вона й сама йому це пояснить, а якщо висновувати з її попередніх відкриттів, то й нинішній проект мав становити неабияку цінність. Як би йому хотілося, щоб і Елгокар успадкував хоч дещицю тієї мудрості, яка дісталася його сестрі.

— Це болючі спогади, Джасно. Я безмірно шкодую, що переконав твого батька вирушити в ту експедицію. Якби ми не відкрили паршенді, вони зрештою не вбили б його. Перша зустріч трапилася, коли ми досліджували не нанесений на карти ліс. Це сталося на південь від Розколотих рівнин, у долині, що за два тижні ходу від Всихаючого моря.

Замолоду Ґавілара цікавили тільки дві речі — завоювання та лови. І якщо він не був зайнятий першим, то пропадав на других. Тож пропозиція відправитись на полювання в той момент здавалася розумною. Ґавілар поводився дивно та втрачав смак до битви. Поповзли пересуди, що він слабак. Далінар хотів нагадати братові про славні дні їхньої юності, тому й влаштував ловитву на легендарного прірводемона.

— Твого батька не було поряд, коли я натрапив на них, — продовжував Далінар, занурюючись у спогади. Стоянки на вільглих лісистих пагорбах. Розпитування через перекладача натанських аборигенів. Пошуки кізяків або повалених дерев. — На чолі загону розвідників я виступив вверх за течією однієї з приток Смертозакрут-ріки, а Ґавілар подався в протилежному напрямку. На іншому її березі ми й наткнулися на табір паршенді. Я спочатку очам своїм не повірив. Паршмени. Отаборилися — отже, вільні й організовані. Та ще й при зброї. І то не якійсь там примітивній. Мечі, списи з різьбленими ратищами…

Він змовк. Ґавілар теж не повірив, коли брат розповів йому. Вільних племен паршменів не існувало. Вони прислужували іншим — і притому завжди.

— Чи були в них тоді Сколкозбройці? — запитала Данлан. Далінар не одразу зрозумів, що це Джасна надіслала повідомлення.

— Ні.

За деякий час стиль знову заскрипів по паперу:

— Зате є тепер. Коли ти вперше побачив Сколкозбройного паршендійця?

— Після смерті Ґавілара, — відказав він.

Далінар склав докупи факти. Ніхто й ніколи не розумів, навіщо покійному королю взагалі знадобився той договір із паршенді. Добувати великопанцирників на Рівнинах можна було й без нього — тоді паршенді там ще не жили.

Великого князя пройняло морозом. Невже його брат знав, що ті мали доступ до Сколкозбройців? Й уклав договір, сподіваючись дізнатися, звідки вони взяли такі клинки?

«То йдеться про його смерть? — подумав Далінар. — У цьому й полягає таємниця, розгадку якої шукає Джасна?» На відміну від Елгокара, та ніколи не зациклювалась на помсті: сестра мислила по-іншому, ніж брат. Месництво не надихало її. А от запитання — це інша річ.

— І ще одне, дядьку, — прочитала Данлан, — перш ніж я зможу далі копирсатися в цій бібліотеці, що більше скидається на лабіринт. Я інколи почуваюся, мов той грабіжник могил, котрий просіває кістки давно упокоєних. Але ближче до діла. Так от, паршенді — ти якось був розповідав, наскільки швидко вони засвоїли нашу мову…

— Так, — відказав Далінар. — Минули лічені дні, а вони вже забалакували з нами, і ми їх добре розуміли. Дивина та й годі.

Хто би міг подумати, що паршменам раптом стане клепки на такий фортель? Більшість тих, з якими він стикався, взагалі заледве вміли говорити.

— Чим вони насамперед поцікавилися в тебе? — прочитала Данлан. — Які питання прозвучали передусім? Спробуй пригадати.

Далінар заплющив очі, відновлюючи в пам’яті дні, коли паршенді стояли табором відразу за рікою. Ґавілар був просто в захваті від них.

— Вони хотіли подивитися на наші мапи.

— Чи не згадували вони про Спустошувачів?

Спустошувачів?

— Здається, ні. А чому ти питаєш?

— Я поки воліла б не пояснювати. Однак хочу тобі дещо показати. Нехай твоя секретарка підготує чистий аркуш.

Данлан замінила папір, прикріплений до планшета. Тоді помістила стиль у куток і відняла руку. Той піднявся вгору та зашкрябав, смикаючись туди-сюди. Він малював — швидкими, жирними штрихами. Далінар ступив крок уперед, та й Адолін присунувся ближче. Очеретина й чорнило не надто підходили для цього, і передані телестилеграфом зображення не відзначалися точністю. Перо підтікало, залишаючи крихітні ляпки, яких не було у вихідному повідомленні, тож хоч каламар і стояв у строго аналогічному місці щодо аркуша, дозволяючи Джасні вмочати свій стиль заодно з Далінаровим, його очеретина подекуди ставала сухою швидше, ніж її пара на іншому кінці з’єднання.

Та все ж виходило чудово. «Це не Джасна малює», — збагнув Далінар. Хто б не водив її телестилем, він був