Шлях королів. Хроніки Буресвітла - Брендон Сандерсон

Ніколи ні з ким не вступай у бій, окрім як вимушено — на війні.

Хрясь!

Нехай тебе захищають твої дії, а не слова.

Хрясь!

Очікуй від зустрічних гідного поводження, даючи їм шанс повестися саме так.

Хрясь!

Прав так, як хотів би, щоби правили тобою.

Хрясь!

Він по пояс занурився в те, що зрештою мало стати відходком, а у вухах стояв тріск розколюваного каменю. Він починав вірити в ці ідеали. Ні, він уже повірив у них. А тепер жив відповідно до них. Яким став би світ, якби всі жили так, як проповідувала ця книга?

Комусь же треба було почати. Хтось мав стати взірцем для інших. І це давало підставу утриматися від зречення. Божевільний чи ні, але тепер він діяв достойніше, ніж Садеас та іже з ним. Досить лише поглянути, як живуть його солдати та підданці, щоб упевнитись, що це правда.

Хрясь!

Щоби змінити камінь, треба гамселити по ньому. А може, і з людьми на кшталт нього відбувається те саме? Чи не тому все раптом стало таким нелегким? Але чому він? Далінар не був філософом чи ідеалістом. Він був солдатом. А замолоду — ніде правди діти — ще й підпалювачем війни та тираном. І якщо на схилку літ уявити себе послідовником настанов, сформульованих достойнішими за тебе, то чи спокутуєш цим життя, проведене в кровопролитті?

Далінар упрів від роботи. Прорубана ним траншея була з людський зріст завширшки, сягала йому до грудей і тяглася ярдів із тридцять. Що довше він працював, то більше людей збиралося довкола, спостерігаючи за ним і перешіптуючись.

Сколкозбруя була святинею. Це що ж, великий князь справді копав у ній яму під нужник? Невже це так на нього вплинув стрес? Страшиться великобур. Став боягузом. Уникає дуелей і не борониться від наклепів. Лякається на полі битви й хоче покінчити з війною.

Підозрюється в замаху на вбивство короля.

Зрештою Телеб вирішив, що дозволяти стільком людям витріщатися на князя означає виявляти непоштивість, і наказав їм повернутися до виконання своїх обов’язків. Затим розігнав чорноробів, звелівши їм — у строгій відповідності з Далінаровим розпорядженням — сісти в затінку й «безтурботно погомоніти». Хтось інший віддав би таку команду з усмішкою, але для Телеба вказівки начальства були непорушні, мов скеля.

А Далінар і далі працював. Він знав, де мала закінчуватись яма, адже особисто затверджував проект. Планувалося вирубати довгий котлован у формі корита з похилими краями, а тоді накрити його промасленими й просмоленими дошками, щоб законсервувати запах. Саму вбиральню планувалося звести в його вищому кінці та що кілька місяців перетворювати нечистоти на дим за допомогою Душезаклинача.

Залишившись наодинці, князь відчув навіть більший смак до роботи. Працюєш собі сам, трощиш скелю, удар за ударом. Мов барабани, на яких грали паршенді того невимовно далекого дня. Йому все ще вчувалися ті ритми, вони звучали в його пам’яті, змушуючи здригатися.

«Вибач, брате».

Він розмовляв із подвижниками про свої видіння. Ті були схильні вважати їх породженням перенапруженої психіки.

Далінар не мав підстав вірити в правдивість побаченого в них. Ідучи за видінням, він не просто закривав очі на Садеасові інтриги, а й ризикував, спустошуючи свої ресурси. Репутація князя була на межі краху. Існувала небезпека, що його падіння потягне за собою в прірву і весь Дім Холінів.

І в цьому полягав найголовніший аргумент на користь зречення. Якщо він продовжить у тому ж дусі, це запросто може закінчитися смертю Адоліна, Ренаріна та Елгокара. Заради ідеалів він ладен був ризикнути власним життям, але чи мав він право піддавати небезпеці життя синів?

Відскакуючи від Збруї, навсібіч розліталися скалки. Поступово почали підкрадатися знесилення та втома. Обладунок не працював за нього: він підсилював удари, але ж кожен помах молотом він робив сам. Від нескінченної вібрації руків’я німіли пальці. Він впритул наблизився до рішення. Розум був свіжий і холодний.

Він знову замахнувся молотом.

— Чи не краще було би скористатися Сколкозбройцем? — долинув стриманий жіночий голос.

Далінар завмер, й обух молота немов прикипів до розбитого каменя. Він озирнувся й побачив, що біля ями стоїть Навані, вбрана в синьо-червонувату сукню, а несподівано близьке до заходу сонце підсвічує її бите сивиною волосся. Королеву-матір супроводжували двоє молодих жінок — не її власні підопічні, а «позичені» в когось зі світлооких матрон із табору.

Навані стояла, склавши руки на грудях, і сонячне світло немов утворювало німб довкола її голови. Далінар нерішуче здійняв закуту в обладунок руку, захищаючись від променів.

— Матано?

— Я про скелю, — сказала Навані, кивком указуючи на жолоб. — Не те щоб я дозволяла собі повчати тебе: гамселити по чому-небудь — чоловіче мистецтво. Але хіба ти не маєш у своєму розпорядженні меча, який — як мені колись пояснювали — «ріже камінь з тією ж легкістю, з якою великобуря валить з ніг гердазійця»?

Далінар перевів погляд на скелю. Тоді знову заніс молот і з приємним його слуху тріском обрушив обух на камінь.

— Сколкозбройці надто добре ріжуть.

— Хм, — тільки й видобула вона. — Постараюся зробити вигляд, що в цьому є якийсь сенс. А чи звертав ти коли-небудь увагу, що більшість чоловічих мистецтв пов’язані з руйнуванням, тоді як жіночі мистецтва мають справу з творенням?

Далінар знову змахнув молотом. Хрясь! Аж дивно, наскільки легше давалася розмова з Навані, варто було лише відвернутися.

— Я користуюся Сколкозбройцем, щоби відтяти камінь з боків і по центру, та його однаково доводиться дробити. Ти коли-небудь пробувала підняти вирізану Сколкозбройцем брилу?

— Не можу похвалитися таким досвідом.

— Це нелегко. — Хрясь! — Від нього затонка лінія розсічення, тож відокремлені фрагменти скелі й далі затискають один одного. Їх важко вхопити й витягти. — Хрясь! — А тому ось так виходить найкраще.

Навані струснула з сукні кілька кам’яних скалок.

— Бачу, що й бруду набагато більше.

Хрясь!

— То як, ти збираєшся просити вибачення?

— За що?

— За те, що не з’явився на призначену зустріч.

Далінар завмер із занесеним молотом. Він геть чисто забув, що на бенкеті — коли Навані тільки-но повернулася — вони домовилися, що та йому сьогодні почитає. Він не сказав про зустріч своїм писаркам. Досадуючи тепер на себе, князь обернувся в її бік. Він щойно злився на те, що Танадал скасував їхню зустріч, але той хоч потурбувався прислати вістового.

Навані стояла, схрестивши руки так, що вільна ховала