Вовки Кальї. Темна вежа V - Стівен Кінг
— Кел, якщо ви продасте цей пустир нам з друзями, то зіскочите з гачка. І зрештою у вас з’явиться стільки грошей, що ви зможете тримати цю крамницю до кінця життя. — Зненацька його осяяло. — Знаєте компанію «Голмс Дентал»?
Тауер усміхнувся.
— А хто ж не знає? Я користуюся їхньою зубною ниткою. І зубною пастою. Пробував і рідину для полоскання зубів, але надто вона міцна. А чому ви питаєте?
— Тому що Одетта Голмс — моя дружина. Нехай я схожий на Жабеня Гремліна, але насправді я Чарівний Принц.
Тауер довго мовчав. Едді приборкав своє нетерпіння і не заважав чоловікові думати. Нарешті Тауер сказав:
— Ви вважаєте, що я поводжуся по-дурному. Що я зараз схожий на Сайлеса Марнера чи, ще гірше, на Ебенезера Скруджа.
Едді гадки не мав, хто такий Сайлес Марнер, але зрозумів, про що йдеться Тауерові.
— Скажімо, так. Після того, що вам щойно довелося пережити, ви не можете не знати, що для вас найкраще. Ви надто розумний.
— Я маю вам дещо пояснити. З мого боку це не просто бездумна жадібність, але й обережність. Я знаю, що та ділянка Нью-Йорка дорога, будь-яка частина Мангеттену дорога, та річ не лише в цьому. У мене на складі є сейф, усередині дещо лежить. Напевно, це навіть важливіше за мій примірник «Уліса».
— Тоді чому ця річ тут, а не в банківській комірці?
— Тому що її місце тут, — пояснив Тауер. — Вона завжди була тут. Можливо, чекала на вас чи таких, як ви. Колись, містере Дін, моїй родині належав майже весь Тертл-Бей, і… ану зачекайте. Зачекаєте?
— Так, — сказав Едді.
А що йому лишалося?
ОДИНАДЦЯТЬ
Коли Тауер пішов, Едді зліз з високого стільця і підійшов до дверей, які міг бачити лише він. Зазирнув у отвір. Десь невиразно задзеленчали дзвіночки. Та набагато чіткіше пролунав голос його матері.
— Чому ти й досі там? — печально спитала вона. — Едді, ти лише все зіпсуєш. Як завжди, зіпсуєш.
«В цьому вся моя матуся», — подумав він і погукав стрільця.
Роланд витяг з одного вуха кулю. Едді помітив, що зробив він це трохи незграбно, неначе його пальці затерпли, але замислюватися над цим не було часу.
— Ти як там, нормально? — гукнув Едді.
— Все добре. А ти як?
— Теж, але… Роланде, ти не міг би зайти сюди? Думаю, мені знадобиться невеличка допомога.
Стрілець замислився, потім похитав головою.
— Скринька може зачинитися. Найпевніше, так воно і буде. А разом з нею зачиняться двері. Ми застрягнемо на тому боці.
— А ти не можеш підперти ту трикляту штуку каменем, кісткою чи ще чимось?
— Ні. Це не допоможе. Куля надто могутня.
«І вона вже пробирається до тебе в душу», — подумав Едді. Роландове обличчя виглядало змученим, як тоді, коли отрута омаромонстрів просочилася в його кров.
— Гаразд, — мовив Едді.
— Повертайся якнайшвидше.
— Добре.
ДВАНАДЦЯТЬ
Коли він повернувся, Тауер уже був на місці і якось дивно на нього дивився.
— З ким ви розмовляли?
Едді відійшов убік і показав на двері.
— Ви щось бачите, сей?
Кельвін Тауер хотів було похитати головою, та потім щось змусило його придивитися уважніше.
— Мерехтіння, — сказав він нарешті. — Як гаряче повітря над сміттєспалювальною піччю. Хто там? Чи що там?
— Наразі вважаймо, що ніхто. Що це у вас у руці?
Тауер підніс річ, яку тримав, догори. Нею виявився конверт, пожовклий від старості. На ньому каліграфічним почерком було виведено слова Стефан Торен і Заповіт. А нижче йшли ті самі знаки, що й на дверях та скриньці:
«До чогось ми, схоже, підійшли», — подумав Едді.
— Колись у цьому конверті лежав заповіт мого прапрапрадіда, — розповів Кельвін Тауер. — Датований дев’ятнадцятим травня тисяча вісімсот сорок шостого року. Тепер тут лише клапоть паперу з іменем і прізвищем. Якщо ви, юначе, скажете мені, що за ім’я тут написано, я виконаю ваше прохання.
«Отже, ще одна загадка», — подумав Едді. Тільки цього разу від розгадки залежали не чотири життя, а все суще.
Слава Богу, що вона така проста.
— Прізвище точно Дескейн, — сказав Едді. — А ім’я — можливо, Роланд… так звуть мого діна… або Стівен. Це його батько.
Уся кров відринула від обличчя Кельвіна Тауера. Дивно було, як він узагалі втримався на ногах.
— Боже милосердний, — тільки й видушив із себе власник книгарні.
Його пальці тремтіли, коли він витягав з конверта старезний, напівзотлілий клапоть паперу, мандрівника в часі, який спромігся протривати більше ста тридцяти одного року й дійти до цього «де» та «коли». Розгорнувши, Тауер поклав папірець на стійку, де вони обидва могли прочитати слова, що їх Стефан Торен вивів тим самим охайним почерком:
Роланд Дескейн з Ґілеаду
Рід Ельда
СТРІЛЕЦЬ
ТРИНАДЦЯТЬ
Їхня розмова тривала ще близько чверті години, й, напевно, якісь моменти в ній були вагомими, але все найважливіше сталося тоді, коли Едді назвав Тауерові прізвище та ім’я, яке його тричі прадід написав на клаптику паперу за чотирнадцять років до того, як розгорілася Громадянська війна.
Під час бесіди Едді зробив для себе не надто втішні висновки про Тауера як людину. Звісно, якусь повагу до цього чоловіка він відчував (як поважав би будь-якого чоловіка, який спромігся довше двадцяти секунд опиратися Балазаровим горилам), але симпатії — жодної. Тауер вирізнявся якоюсь свавільною тупістю, причому він сам собі її придумав, можливо, за підтримки свого психоаналітика, який розповідав йому, що він має про себе дбати, як він повинен бути капітаном власного судна, господарем власної долі, як має поважати свої бажання, прислухатися до них і бла-бла-бла. Всі кодові слівця й терміни, що виправдовували бажання бути егоїстичною тварюкою. Що така поведінка навіть шляхетна. Тож Едді не надто здивувався, коли Тауер повідомив йому, що Аарон Діпно — його єдиний друг. Дивувало якраз те, що у Тауера взагалі був друг. Така людина просто не могла бути часткою ка-тету, і Едді почувався незатишно через те, що їхні долі так міцно переплелися.
Тобі доведеться просто довіритися ка. Адже ка для цього й існує, чи не так?
Авжеж. Але все одно Едді це не подобалося.
ЧОТИРНАДЦЯТЬ
Едді спитав у Тауера, чи має той перстень з написом «Ексліверис». Збентежившись на мить, власник книгарні розсміявся і сказав, що Едді, напевно,
