Вовки Кальї. Темна вежа V - Стівен Кінг

— Кел, заради Бога! Я прошу лише виконати останню волю Стефана Торена. Він наказав так вчинити.

Погляд Торена не пом’якшився, очиці не забігали, як це було, коли він хотів збрехати. Навпаки, він закам’янів ще більше.

— Стефан Торен мертвий, а я живий. Я назвав вам свою ціну за те, що вам потрібно. Питання тільки в тому, чи…

— Так, так, ТАК! — вибухнув Едді й одним ковтком осушив білу рідину, що лишалася в його чашці. Потім узяв пакет і допив його, вочевидь, щоб додати собі сил. — Ходімо. Я це зроблю.

П’ЯТНАДЦЯТЬ

Роланд міг бачити все, що відбувалося в магазині, але розмито, неначе дивився на дно швидкоплинного струмка. Йому дуже хотілося, щоб Едді поквапився. Навіть з кулями у вухах він чув передзвін, і ніщо не в змозі було перебити жахливі запахи тодешу: то розпечений метал, то зіпсований бекон, то давній прогірклий сир, то підгоріла цибуля. Його очі сльозилися, і, можливо, це теж сприяло розмитості картинки за дверима.

Та набагато гіршим за передзвін і запахи було те, як куля мучила його хворі суглоби, породжуючи відчуття, неначе їх штрикали уламками битого скла. У здоровій лівій руці він поки що відчув лише кілька уколів, але тішити себе ілюзіями не збирався. Поки скриньку відчинено й неприкрита чорна Тринадцятка випромінює свою силу, біль тільки дужчатиме. Щойно віко опуститься, біль від сухого крутія може трохи ослабнути, але Роланд не думав, що відпустить повністю. І це, можливо, були тільки квіточки.

Неначе на підтвердження його здогаду, в правому стегні спалахнув і оселився жахливий біль. Було таке відчуття, що всередині мішок, який заливають розплавленим свинцем. Стрілець заходився масажувати стегно правою рукою, неначе це могло чимось зарадити.

— Роланде! — Голос немовби булькотів десь далеко. Як і все, що стрілець бачив за дверима, він, здавалося, линув з-під води. Але не могло бути жодних сумнівів, що цей голос належить Едді. Роланд одірвав погляд від стегна і побачив, що Едді й Тауер тягнуть до незнайдених дверей якусь шафу. Схоже, з книжками. — Роланде, можеш допомогти?

Біль так глибоко вгризся в стегна й коліна, що Роланд не був упевнений, чи зможе підвестися… але, на диво, зробив це доволі зграбно. Едді своїм орлиним зором уже, напевно, помітив його стан, але стрільцеві не хотілося, щоб він роздивився хворобу. Принаймні поки не закінчаться їхні пригоди в Кальї Брин Стерджис.

— Коли ми штовхнемо, тягни!

Роланд кивнув, і книжкова шафа ковзнула вперед. На якусь дивну запаморочливу мить половина шафи, тверда й чітка, опинилася в печері, а друга була ще на Мангеттені й неспокійно мерехтіла. Роланд узявся за неї міцно й потягнув крізь двері. Ніжки шафи заскреготіли об кам’яну підлогу, розпихуючи купки гравію і кісток.

Щойно стрілець відсунув її вбік, звільняючи прохід, віко скрині з дерева привидів почало зачинятися. І двері також.

— Я тобі не дозволю, — пробурмотів Роланд. — Не дозволю, тварюко. — Він поклав два пальці, що лишилися на його правій руці, в отвір між віком і скринею, який невпинно вужчав. Двері одразу ж зупинилися й залишилися прочиненими. Але більше він терпіти не міг. Біль уже пульсував у зубах. Едді досі розмовляв про щось із Тауером, але Роланду було байдуже, навіть якщо вони обмінювалися таємницями всесвіту.

— Едді! — проревів він. — Едді, до мене!

На щастя, Едді миттю вхопив трофейний мішок і вискочив у двері. Тієї ж миті, коли він опинився в печері, Роланд зачинив скриню. Незнайдені двері зачинилися наступної секунди, тихо й банально клацнувши. Дзвіночки стихли. Так само зник нестерпний біль, що вливався у Роландові суглоби. Настало таке неймовірне полегшення, що від радості він закричав. А наступні десять секунд нічого не міг з собою вдіяти: опустив підборіддя на груди, заплющив очі й щосили боровся з собою, аби не розплакатися.

— Кажу спасибі, — нарешті здобувся він на слова. — Едді, кажу спасибі.

— Та будь ласка. Як думаєш, може, гайда з цієї печери?

— Думаю, так, — сказав Роланд. — Ходімо звідси. О боги.

ШІСТНАДЦЯТЬ

— Не надто він тобі сподобався, правда? — спитав Роланд.

Після повернення Едді минуло вже десять хвилин. Вийшовши з печери, вони трохи спустилися стежкою і зупинились біля кам’янистого виступу. Ураганний вітер, що тріпав їхнє волосся і притискав одяг до тіла, тут ущух і лише коли-не-коли налітав пустотливими подмухами. Роланд вдячно підставляв їм обличчя. І сподівався, що цей вітерець послужить виправданням тому, що він так повільно й незграбно скручує цигарку. Проте від пильного погляду Едді не сховалося нічого. Юнак з Брукліну, чия свідомість колись була так само затьмареною, як у Андоліні та Бйонді, тепер бачив багато.

— Тобто? Тауер?

Роланд критично на нього зиркнув.

— А про кого ще я міг питати? Про кота?

Едді гмикнув і засміявся. Він глибоко вдихав чисте повітря і радів, що повернувся. З одного боку, подорожувати до Нью-Йорка у власному тілі було краще, ніж у тодеші — принаймні не було того відчуття хижої темряви й крихкості всього сущого. А з іншого боку, місто смерділо. Здебільшого через машини й викиди (найгіршими були маслянисті хмари від дизельного пального), але в ніс били ще тисячі різних неприємних запахів і сморід від занадто великого скупчення людських тіл, який не могли приховати парфуми й одеколони, що їх фолькен виливали на себе надміру багато. Чи усвідомлювали вони, як погано пахнуть усі разом? Напевно, таки усвідомлювали, подумав Едді. Він і сам колись це розумів. А ще колись він аж рвався до Нью-Йорка, ладен був убити людину, аби тільки туди повернутися.

— Едді? Повернися! — Роланд клацнув пальцями в нього перед носом.

— Вибач, — сказав Едді. — Так, Тауер мені не сподобався. Господи, змусив мене переправити свої книжки на цей бік. Поставив нам умову: ми ховаємо його паскудні перші видання, а він допомагає врятувати цей довбаний всесвіт!

— З його точки зору, все не так… а якщо й так, то хіба що в його снах. Ти ж знаєш, вони спалять його крамницю, коли побачать, що він утік. Я майже впевнений. Піділлють під двері бензину й підпалять. Розіб’ють вікно й кинуть гранату, можливо, навіть саморобну. Хочеш сказати, тобі це не спадало на думку.

Звісно, спадало.

— Ну, може, й так.

Тепер настала Роландова черга гмикати.

— Не так уже й багато «може» в твоєму «так». Що з того, що він урятував свої