Зібрання творів - Кларк Ештон Сміт
Ці кілька лекцій, на відміну від багатьох їм подібних, були доволі короткими. Коли вони добігли кінця, рептилії-хіміки повернулися до своїх різноманітних трудів, а банки віднесли назад. Тоді один з науковців звернувся до Ралібара Вуза цілком непоганою, хоча й дещо шиплячою подобою людської мови:
— Дуже турботливо було з боку Гаон-Дора послати тебе сюди. Одначе, як ти мав змогу бачити, ми забезпечені зразками твого виду; до того ж у минулому ми здійснювали ретельні розтини інших зразків і дізналися все, що можна дізнатися стосовно цієї украй грубої та хибної форми життя.
А на додачу, оскільки уся наша хімія майже цілковито присвячена виготовленню потужних хімічних реактивів, то в наших випробах і твореннях ми не можемо знайти жодного вжитку тим більш ніж пересічним речовинам, з яких складається твоє тіло. Вони не мають фармацевтичної цінності. Ба більше, ми вже давно відмовилися від споживання нечистих органічних харчів і нині обмежуємося штучними видами їжі. Тож, як ти мусиш розуміти, для тебе немає місця в нашому спожитку.
Та хай там як, а може статися, що Архетипи52 зможуть якось тобою розпорядитися. Принаймні, ти будеш для них новинкою, оскільки жодна особина, характерна для сучасного етапу людської еволюції, ще досі не спускалася до їхньої верстви. Отже, ми піддамо тебе тому надзвичайно нагальному та владному різновидові гіпнозу, що в мові чорнокнижництва знаний як ґеш. І, скоряючись цьому гіпнозові, ти спустишся до Печери Архетипів…
Рівень підземного світу, до якого птах-проводир вів магістрата Комморіома, лежав на певній відстані під зміїними лабораторіями. Повітря безодень і гротів уздовж його шляху почало помітно теплішати і ставати вологим та парким, нагадуючи повітря якогось екваторіального низовинного торфовиська. Усе навколо немов оточувало й просочувало собою первісне світіння, яке зазоріло ще до того, як було створено сонце.
Повсюди довкруж себе у цьому густому і якомусь водянистому світлі мисливець розрізняв камені, фауну та рослинність, які могли належати лише якомусь украй примітивному світові. Усі тутешні форми були невиразні, непевні, несталі, усі вони складалися з вільно організованих елементів. Та навіть у цих химерних і більш ніж сумнівних теренах, захованих глибоко під поверхнею Землі, Рафтонтіс, схоже, почувався цілком як удома й летів уперед поміж начерками рослин та імлистими кам’яними брилами, анітрохи не втрачаючи орієнтації в просторі. Одначе Ралібар Вуз, попри чари, що спонукали й примушували його йти вперед, почав відчувати втому, яку, з огляду на його тривалі та героїчні мандри, аж ніяк не можна було назвати неприродною. А на додачу його неабияк хвилювала пружність ґрунту, який на кожному кроці просідав під його ногами, неначе розкисле багновище, й видавався тривожно непевним.
Невдовзі мисливець збентежився ще дужче, виявивши, що привернув увагу якогось велетенського туманного чудовиська з грубими обрисами тиранозавра. Це створіння гналося за ним посеред прообразів папоротей та плаунів53; і, наздогнавши чоловіка п’ятьма чи шістьма стрибками, почало поїдати його з моторністю, притаманною будь-якому з сучасних комморіомцю ящерів того самого виду. На щастя, поїдання не було безповоротним, адже плазма, з якої складалося тиранозаврове тіло, дарма що доволі непрозора, була радше астральною, ніж матеріальною, і Ралібар Вуз, завзято опираючись ув’язненню в його пащеці, відчув, як темні стінки піддалися, і випав на землю. Після третьої спроби його зжерти чудовисько, певно, вирішило, що він неїстівний, тож розвернулося й широчезними стрибками помчало на пошуки харчів, які належали до того ж виду матерії, що й воно. Ралібар Вуз продовжив свій шлях Печерою Архетипів, однак його просування раз у раз сповільнювали спроби поживитися ним, до яких удавалися недоладні динозаври з черевами, ніби зітканими з туману: алозаври54, птеродактилі55, птеранодони56, стегозаври57 та інші первісні хижі ящери58. Врешті-решт, переживши зустріч з вельми настирливим мегалозавром59, мисливець побачив перед собою двох істот, які мали невиразні людські обриси. Вони були гігантські, мали тіла майже кулястої форми та, здавалося, радше плинули понад землею, ніж ступали нею. Обличчя тих істот були зачатковими й примарними майже до неістотності, та, незважаючи на це, їхні риси непомильно виражали відразу й ворожість. Вони наблизилися до комморіомця, і йому здалося, що одне з них звертається до нього. Мова тієї істоти всуціль складалася з примітивних голосних звуків, але Ралібар Вуз несамохіть, хоча й невиразно, збагнув значення сказаного:
— Нам, первісткам роду людського, надзвичайно сумно дивитися на копію, що є такою грубою та кричуще викривленою подобою правдивого першовзірця. З прикрістю та обуренням ми зрікаємося тебе. Твоя присутність тут є неприпустимим вторгненням; вочевидь, навіть найненажерливіший з динозаврів не зможе тебе засвоїти. Отже, ми накладаємо на тебе ґеш: негайно залишити Печеру Архетипів і рушити на пошуки тванистої безодні, в якій Абот, що є водночас батьком і матір’ю всієї космічної нечисті, повсякчас продовжує свій бридкий по́діл60. Ми вважаємо, що годишся ти лише для Абота, Яке, можливо, сплутає тебе з одним зі свого власного наплоду та пожере згідно зі звичаєм, якого Воно незмінно дотримується.
І невтомний Рафтонтіс попровадив геть винаженого мисливця до якоїсь глибокої каверни, розташованої на тому самому рівні, що й Печера Архетипів. Можливо, та каверна була чимось на кшталт її продовження. У будь-якому разі, тамтешній ґрунт виявився значно твердішим, навіть незважаючи на те, що морок був густішим, і Ралібар Вуз зміг би відновити дещицю своєї звичної самовпевненості, якби не безбожні та відразливі створіння, що невдовзі почали йому траплятися. То були істоти, яких він міг уподібнити хіба що до страхітливих одноногих ропух, величезних хробаків із безліччю хвостів і потворних ящірок. Вони невпинною вервечкою хлюпали чи повзли крізь морок, і не було кінця огидним морфологічним різновидам, що являлися очам мисливця. На відміну від Архетипів, істоти ці були сформовані з аж надто щільної матерії, і через постійну необхідність ударами ніг відкидати їх подалі від своїх гомілок Ралібара Вуза почали долати водночас втома та нудота. Хай там як, а він відчув певне полегшення, виявивши, що мірою його просування вперед ті жалюгідні викидні ставали чимдалі меншими.
Присмерк довкола нього згустився та сповнився гарячою, лиховісною парою, що залишала по собі тванистий наліт на його обладунку та неприкритому обличчі. З кожним подихом він всотував у себе немислимо нудотний запах. Він перечіпався та послизався на скверноті, що плазувала під його ногами, а потім у сморіднім напівмороці побачив, як Рафтонтіс зупиняє свій лет, а тоді розгледів, що унизу під демонічним птахом розливалося щось на кшталт ставка з багнистим берегом, помережаним огидними покидьками, і сірувату відразливу масу, яка майже від краю й до краю заповнювала собою той ставок.
Здавалося, що тут було першоджерело усілякої потворності і скверни, адже та сіра маса невпинно пульсувала, тріпотіла та здувалася, і з неї шляхом поділу виплоджувалися численні створіня, що одразу розповзалися гротом
