Чорний альбатрос - Тамара Крюкова
— Ну й навіщо ти це зробив? — із докором захитала головою Марика.
— Так, спіймати хотів. Для забави. Я ж її потім випустив би, — виправдовувався Прошка.
Із тріщини показалася зелена голівка. Ящірка сердито глянула на Прошку чорними намистинами очей, а потім вилізла, крутнулася навколо себе й перетворилася на дівчину-крихітку. Вона була гарненькою, як лялечка. Зростом із долоньку, у зеленій, як влитій, суконьці. Шкіра в неї була фісташкового кольору, а у в'юнких рухах простежувалося щось від ящірки.
— Забава йому інших калічити! — вигукнула ящірка. — Ти що ж накоїв, бузувір!
Вона обурено вказала на поділ. Низ сукні був обірваний. Прошка подивився на хвіст ящірки й обімлів. Замість хвоста він тримав обірваний шматок парчі.
— Я ж не думав… — остаточно розгубився Прошка.
— А голова навіщо? Шапку носити? Щоб ти навчився думати і щоб справи в тебе попереду думок не бігли, ходи праворуч. Сподіваюся, це тобі буде наукою, — тупнула ногою дівчина-ящірка.
Одразу ж на камені з'явилася стрілка із вказівкою йти праворуч і напис:
Хто праворуч мене зайде, Той собі халепу знайде. І не зможе він ніяк Повернутися без втрат.
— Я ж ненавмисно, — заканючив Прошка.
— За ненавмисно б'ють коромислом. Для дурника і дорога така.
Прошка насупився. Сперечатися було даремно. Чому йому так не щастить? Така дрібнота, а так його перед Марикою знеславила.
Ящірка обернулася до Марики й Трояна:
— А вам двом доріжки на вибір. Кому яка сподобається, той по тій і піде.
— Зажди! — зупинила її Марика. — Навіщо ми повинні йти різними дорогами?
— Цілі різні й дороги різні,— відповіла ящірка.
— Не так. В нас одна мета — до людей потрапити, — заперечила дівчинка. — Чому ж ми не можемо йти разом?
— Мед і дьоготь можна в одну тарілку покласти, та їсти їх несолодко. Один із вас лихо несе й двом іншим перешкодою буде.
— Хто ж це? — запитала Марика.
— Це вже вам вирішувати. А поки підіть себе випробуйте. Зможете повернутися, тоді й вирішите: разом вам іти чи нарізно. Тільки от невдача: двом іти важко, а трьом неможливо.
Дівчина-крихітка тупнула ногою, крутнулася навколо себе й знову перетворилася на ящірку, а на камені з'явилися два написи. Стрілка ліворуч обіцяла не надто обтяжливу пригоду. Під нею було написано:
Те, що вмієш веселитись, Може дуже знадобитись. Та буває: всім потіха, А комусь і не до сміху.
Зате дорога, що веде прямо, не віщувала нічого доброго.
Цим шляхом не треба йти, Щоб у морок не прийти. Хто прямує ним свідомо, Той не вернеться додому.
— Ну й вибір. Який же дурень прямо піде, — посміхнувся Прошка й осікся.
Він раптом зрозумів, що Марика вибере саме цей шлях. Вона завжди звалювала на себе найтяжче. Троян буде тільки радий їй поступитися. Зненацька для себе Прошка виступив уперед і сказав:
— Може, я піду посередині? Де наша не пропадала.
— У тебе своя дорога. По цій стежці піду я, — сказала Марика.
— Чудова доріжка, — посміхнувся Троян. — Не дивно, що ви готові побитися, кому по ній іти.
— А яку дорогу вибираєш ти? — із викликом запитав Прошка.
— Звичайно, середню. Чи ви думаєте, що я гірший за вас?
— Це не жарти, — сказала Марика.
Троян посерйознішав і відповів:
— А я й не жартую.
Це було правдою. Відтоді, як колишній Верховний Чарівник втратив магічний дар, він почувався безпомічною дитиною. Йому потрібний був союзник. Сильний союзник, здатний витягти його з цієї колотнечі. І він сподівався знайти його наприкінці своєї стежки. Чуття підказувало, що тільки на цій дорозі він знайде
