Чорний альбатрос - Тамара Крюкова

Немов у відповідь на його думки, Хронос мовив:

— Ніхто не здатен обдурити час. Із Позачасовості можуть вийти тільки троє.

— Так нас і є троє,— буркнув собі під ніс Прошка, і вони з Марикою здивовано переглянулися.

Агриппа насторожився. Що означали слова Хроноса? І тут він почув віддалений лемент і побачив високо в небі великого чорного птаха. Агриппу немов обдало крижаною хвилею. Він відразу зрозумів, що це його колишній учень, а нині непримиренний ворог, уміщений у тіло альбатроса. Його поява була не випадковою. Хронос давав зрозуміти, що вижити міг тільки один із них.

— Що ми повинні зробити, щоб повернутися до людей? — запитала Марика.

— Завести годинники, — відповів титан.

— Де їх шукати?

— Вони самі вас знайдуть.

Марика задумалася. Не може бути, щоб усе було так просто. Напевно тут чаївся якийсь підступ. Якщо годинники знайдуться самі собою, виходить, доведеться довго шукати ключ. Вона не встигла запитати про це, як Хронос відповів на її загадку:

— Це незвичайні годинники. Вони заводяться не ключем, а серцем. Вхід у світ людей відкриється, коли троє годинників стануть показувати час, а той, хто вміє літати, втратить крила.

Громоподібний голос Хроноса звучав дедалі тихіше й тихіше. Останні слова були ледь чутні.

— Хто такий той, хто вміє літати? — гукнула Марика.

У відповідь пролунала тиша.

Звідусіль дітей обступила мертва пустеля. Бархани були схожі на застиглі хвилі. Яскраве сонце сліпило очі. У його твердих променях піски здавалися вибіленими. Дарма мандрівники вдивлялися в обрій. Ніде не було жодного натяку на те, у який бік іти.

— Суцільні загадки й жодної відповіді, — пробуркотів Прошка. — Ви хоч щось зрозуміли? Як це тільки троє можуть повернутися? Нас що, юрба?

— Напевно, це означає, що ми повинні триматися один за одного і завжди бути разом, — припустила Марика.

Агриппа, що ховався в тілі Азара, не брав участі в розмові. Він був єдиним, хто зрозумів пророцтво Хроноса. Тільки Агриппа знав, що їх не троє, а четверо. Живим залишиться або він, або Азар. Невже із мрією проникнути у світ людей доведеться попрощатися назавжди?

Груди Агриппи здавило гнітюче почуття безвиході. Чому це повинно трапитися тепер, коли він знайшов нове, юне тіло? Він застогнав.

Марика торкнула його за лікоть.

— Азаре, що з тобою? Тобі погано?

Агриппа повернувся до дійсності. Він мимоволі поморщився. Ім'я, яким його тепер називали, забирало в нього сили. Це було чуже, вороже ім'я.

— Не називай мене Азаром, — роздратовано відрізав він.

— Чому?

«Тому що я не Азар. Цей дурний хлопчисько необачно дозволив мені скористатися своїм тілом», — хотів вигукнути Агриппа, але, стримавшись, сказав:

— Це ім'я мені дали на острові Гроз, але більше я не хочу його мати.

— Добре. А як тебе тепер назвати? — запитала Марика.

— Троян.

Ім'я саме злетіло з язика й відразу ж сподобалося Агриппі. В цьому імені відчувалася прихована сила, що відродила в мага бажання боротися. Він повинен знищити того, хто вміє літати, перш ніж птах втратить крила й перетвориться на Азара.

Із піднебесся знову долинув пташиний лемент. У ньому чулася скорбота, наче птах скаржився на свою гірку долю.

Марика й Прошка задерли голови й витріщилися в небо. Від яскравого сонячного світла на очах виступили сльози, і було погано видно, що за птах ширяє у височині.

— Начебто альбатрос. Але хіба вони бувають чорними? — здивовано промовив Прошка.

— Напевно, проти сонця так здається, — відповіла Марика, вглядаючись у синь неба.

Троян не дивився вгору. Він і без того знав, що крила альбатроса чорніші за гуталін, і здогадувався, про що плаче сумний птах. Колишньому чарівникові хотілося затулити вуха й бігти не озираючись, але зовні він залишався незворушний. Він не збирався показувати ворогові свій страх. Нехай Азар нервує. Хіба може цей жовторотий хлопчисько протистояти загартованому в інтригах тисячолітньому старцю?

Раптом пустелю пройняв крик.

— Змія!!! — несамовито закричав Прошка й кількома стрибками відскочив геть.

Побачивши, що ніхто не біжить за ним, він зупинився.

— Обережно! Там змія! — застеріг він із виряченими від страху очима.

Тепер і Марика побачила маленьку, жовту змійку. Вона на диво швидко й граціозно звивалася по піску. Марика чула, що в пустелі живуть дуже отруйні змії, але чомусь була впевнена, що ця змійка не заподіє їм шкоди.

Троян також не виявив ані найменшого занепокоєння. Він знав, що у світі немає нічого випадкового. Це знак, посланий їм у момент розгубленості. Життя завжди дає людям підказки, але часто вони не вміють їх розпізнати. Змієня, напевно, виведе на потрібну дорогу.

Рептилія підняла голівку, подивилася на мандрівників, трохи відповзла й знову оглянулася, наче запрошуючи йти за собою.