Чорний альбатрос - Тамара Крюкова

На відміну від супутників, Троян знав, що Морок — це не просте слово. Це ім'я єства без обличчя й плоті. Йому не можна протистояти, і його не можна розтрощити. Усякий, хто сподівається його перемогти чи обдурити, — дурень.

Але можна стати його слугою, його вірним рабом, його обличчям. Морок служить тому, хто служить Мороку.

Троян підняв голову й твердо повторив:

— По середній дорозі піду я. Чи ви думаєте, що я буду ховатися за спиною в дівчиська?

Його вчинок змусив Марику глянути на нього з повагою. На таке здатна тільки смілива й шляхетна людина.

Коли Троян обійшов камінь і ступив на стежку, дівчинка кинулася слідом і схопила його за руку.

— Зачекай!

— Чого тобі?

Троян поспішно вивільнив руку. Угледівши розгубленість і прикрість Марики, він зрозумів, що зробив помилку. Якщо він збирається грати роль її друга, варто звикнути до дурних проявів почуттів.

— Я просто хотіла сказати, що ти дуже хоробрий. Я всім серцем буду молитися, щоб ти благополучно повернувся, — із запалом вимовила Марика.

Прошка дивився на зворушливу сцену прощання, і його розбирала досада. Як завжди, лаври діставалися іншому. Марика навіть не помітила його шляхетного пориву, але ж він також висловлював бажання йти по небезпечній дорозі. І що? Замість подяки, Марика почала з ним сперечатися, наче він ні на що не здатний. А на Трояна дивилася, як на героя. Неначе той уже всю погань в окрузі знищив.

— Ну добре, я пішов, — підкреслено голосно сказав Прошка, щоб привернути до себе увагу.

— Щасти тобі,— напучувала його Марика.

Тільки глухий не помітив би, що в її голосі не було такого запалу, з яким вона проводжала Трояна. У душі в Прошки ворухнулися ревнощі. Троян йому не подобався, але, схоже, Марика була іншої думки.

— Добре, бажаю тобі добре повеселитися, — сказав він і покрокував назустріч своїй долі.

Марика залишилася на самоті. Думки її були далекі від майбутньої пригоди. Вона турбувалася про Трояна, який вибрав найважчий шлях. Дівчинка не припускала, що він може принести себе в жертву. Троян відкрився їй зовсім з іншого боку. Колись він здавався егоїстичним і самозакоханим, але, виходить, усе це було удаваним. Інакше він не став би ризикувати заради інших.

Марика погладила моховиту шкіру каменя й попросила:

— Страже трьох доріг, якщо можеш, допоможи Троянові повернутися живим і здоровим. І допоможи Прошці подолати шлях без втрат.

Погляд дівчинки впав на визначений для неї напис.

— Те, що вмієш веселитись, може дуже знадобитись, — уголос прочитала вона й смутно посміхнулася.

Хіба зможе вона веселитися, знаючи, що іншим прийдеться тяжко? Мариці було совісно, що їй дісталася найлегша дорога.

За думками дівчинка не звернула уваги, як стежка пішла вгору. Пейзаж дуже змінився. Доріжка становилася все крутішою. Дрібні камінчики обсипалися з-під ніг і з дробовим стукотом котилися вниз. Ліс порідшав. Самотні дерева чіплялися за кам'янисті уступи. Місцями уздовж стежки тяглася стіна, самою природою викладена з шаруватого каменю.

Марика вийшла на плато, і в неї перехопило подих від захвату. З одного боку стежки височіла майже стрімка скеля. Подекуди в ущелинах між каменями росли хирляві пучки трави. З іншого боку — простягалася полонина. Дівчинка й не помітила, як опинилася на такій висоті. Зверху дерева здавалися малесенькими кущиками. Там, де вони росли густіше, їхні крони сходилися й були схожі на густі мохи. З-за нього стирчали червонуваті скелі. Удалині височіло гірське пасмо, затягнуте блакитним серпанком. Небом пливли хмари, а їхні тіні стрімко мчали слідом за ними по долині, через що пейзаж постійно змінював відтінки.

Марика так замилувалася красою краєвиду, що постав перед нею, що на мить забула про Трояна й Прошку, і про те, що вона сама прийшла сюди не на прогулянку. Дівчинку повернув до дійсності голосний клич. Відбившись від гірських виступів, він помножився луною. Не встигла Марика отямитися, як зверху на неї впала сітка.

Дівчинка спробувала вибратися, але заплуталася ще більше.

— Агов, що за жарти? Я не риба, щоб ловити мене неводом, — сердито крикнула вона.

У цей час сітка різко затяглася. Марика зойкнути не встигла, як хтось невидимий підняв її догори. Полонену дівчинку без особливих церемоній гепнули об землю, наче лантух із картоплею.

— Чи не можна обережніше? — скрикнула Марика й знову спробувала послабити пута, але не так сталося, як гадалося.

Через дірки в сітці дівчинка побачила, як над нею схилилися двоє дикунів в одязі, зшитому зі шкур. Обличчя чоловіків були чимось схожі. На обох застиг суворий вираз, а різкі риси здавалися грубо висіченими з каменю. Горці безсоромно розглядали бранку. Один із них тицьнув у неї пальцем, немов бажаючи впевнитися, що вона йому не привиділася.

— Гарний улов, — схвально сказав він.

Його співтовариш мовчки схопив за мотузку й поволік Марику по кам'янистій стежці. Перший горець пішов слідом.

— Ой! Мені ж боляче! Випустіть мене. Я піду сама, — попросила дівчинка.

Замість відповіді конвоїр, що йшов позаду, злегка штовхнув її ногою й