Відьмак. Останнє бажання - Анджей Сапковський

Чари подіяли швидко, але кобила, навіть підштовхнута п’ятами, рушила неохоче, тупо, неприродно, втративши гнучкий ритм ходи. Відьмак спритно зіскочив на землю й пішов далі пішки, тягнучи коня за вуздечку. Побачив мур.

Між муром і лісом не було проміжка, чіткої межі. Молоді деревця і кущі ялівця переплітали своє листя із плющем і диким виноградом, що вчепився у кам’яну стіну. Ґеральт задер голову. Й у ту саму мить відчув, як до зашийку, дратуючи, піднімаючи дибки волосся, присмоктується і сповзає вниз невидиме м’яке створіння. Він знав, що то є.

Хтось дивився.

Він повільно й плавно розвернувся. Пліточка форкнула, м’язи на її шиї заграли, зарухалися під шкірою. На узбіччі пагорбу, з якого він тільки-но з’їхав, нерухомо стояла дівчина, спершись рукою об стовбур вільхи. Її біла, довга аж до землі сукня контрастувала із блискучою чорнотою довгого скуйовдженого волосся, що спадало на плечі. Ґеральтові здалося, що вона усміхається, але впевненості він не мав – стояла далекувато.

– Привіт, – сказав він, піднімаючи долоню у приязному жесті. Зробив крок до дівчини. Та, легко повертаючи головою, слідкувала за його рухами. Обличчя вона мала бліде, а очі чорні й величезні. Усмішка – якщо то була усмішка – зникла з її обличчя, наче стерта ганчіркою. Ґеральт зробив ще один крок. Листя шелеснуло. Дівчина збігла по схилу наче сарна, майнула між кущами ліщини й перетворилася на білу смугу, коли зникала у лісі. Довга сукня, здавалося, аж ніяк не обмежувала її рухів.

Кобила відьмака полохливо заіржала, засмикала головою. Ґеральт, все ще дивлячись у бік лісу, рефлекторно заспокоїв її Знаком. Потягши конячку за вуздечку, пішов далі вздовж муру, тонучи по пояс у лопухах.

На брамі – солідній, окутій залізом і посадженій на іржаві завіси – був великий мідний кнокер. Після секундного вагання Ґеральт простягнув руку й торкнувся до позеленілого кільця. Одразу ж відскочив, бо саме в ту мить брама відчинилася, скриплячи, хрустячи, загортаючи вбік купки трави, камінці й гілочки. За брамою не було нікого – відьмак бачив лише порожнє подвір’я, занедбане й поросле кропивою. Він увійшов, тягнучи коня за собою. Приголомшена Знаком кобила не пручалася, але ноги переставляла напружено й невпевнено.

Подвір’я з трьох сторін обмежував мур і рештки дерев’яних риштувань, четвертою стороною був фасад особняку, строкатий від віспинок повідбиваної штукатурки, брудних патьоків і гірлянд плюща.

Віконниці, із облізлою фарбою, було зачинено. Двері – також.

Ґеральт закинув віжки Плітки на стовпчик біля брами й повільно покрокував у бік особняку алеєю, посипаною гравієм; та вела повз низький парапет невеличкого фонтану, заповненого листям та сміттям. У центрі фонтану, на вигадливому цоколі, вигинався дельфін із оббитим хвостом, різьблений із білого каменю.

Поряд із фонтаном, на тому, що колись дуже давно було клумбою, ріс кущ троянди. Нічим, окрім кольору квіток, кущ той не відрізнявся від інших трояндових кущів, які Ґеральту доводилося бачити. Квіти були винятковими – мали колір індиго, із легким відтінком пурпурового на кінчиках деяких пелюсток. Відьмак торкнувся однієї, наблизив обличчя й понюхав. У квітки був типовий трояндовий запах, але інтенсивніший.

Двері особняку – й одночасно усі віконниці – із тріском розчинилися. Ґеральт різко підняв голову. Алейкою, скрегочучи гравієм, просто на нього перло чудисько.

Права рука відьмака блискавично злетіла вгору, над праве плече, а ліва, тієї ж миті, міцно смикнула ремінець на грудях, через що руків’я меча саме вскочило у долоню. Клинок, із сичанням вилетівши із піхов, описав коротке сяюче півколо й завмер вістрям до атакуючої бестії. Чудовисько, побачивши меч, загальмувало й зупинилося. Гравій бризнув на всі боки.

Відьмак не ворухнувся.

Страшидло було людиноподібним, одягненим у підлатаний, але доброго ґатунку одяг, не позбавлений витончених, хоча й абсолютно нефункціональних оздоблень. Людиноподібність, утім, не сягала вище брудного плісированого коміра – бо над ними здіймалася гігантська, неначе у ведмедя, кудлата макітра із величезними вухами, парою диких витрішок і страшезною пащекою, повною кривих іклів, у якій, наче вогонь, миготав червоний язицюра.

– Геть звідси, смертний! – гарикнуло чудовисько, махаючи лапами, але не рухаючись із місця. – Бо я тебе зжеру! На шматки роздеру!

Відьмак не рухався і не опускав меча.

– Ти оглух? Геть звідси! – вереснуло страшидло, після чого видало звук, що був чимось середнім між кувіканням вепра й ревом оленя-самця. Усі віконниці загрюкали й загупали, струшуючи бруд і штукатурку з підвіконь. Ні відьмак, ні потвора не рухалися.

– Біжи, поки цілий! – заревіло страшидло, але наче менш упевнено. – Бо як ні, то…

– То що? – перервав його Ґеральт.

Чудовисько різко засопіло, схиливши набік потворну голову.

– Гляньте, який сміливець, – промовило спокійно, шкірячи ікла та скоса глипаючи на Ґеральта. – Опусти оте залізяччя, як твоя ласка. Може, ти не дотумкав, що перебуваєш на подвір’ї мого власного дому? А може, там, звідки ти заявився, є звичай погрожувати господарю мечем на його власному подвір’ї?

– Є, – підтвердив Ґеральт. – Але тільки господарю, який вітає гостей ревінням і обіцяє роздерти їх на шматки.

– А, зараза, – захвилювалося чудовисько. – Він ще мене ображати стане, приблуда. Гість знайшовся! Пхається на подвір’я, нищить чужі квіти, хазяйнує тут і думає, що ото винесуть йому хліб-сіль. Тьфу!

Страшидло сплюнуло й стулило пащу. Нижні ікла лишилися зверху, роблячи його схожим на вепра.

– І що? – вимовив відьмак за мить, опускаючи меча. – Будемо отак стояти?

– А що пропонуєш? Лягти? – пирхнуло чудовисько. – Сховай оте залізяччя, кажу.

Відьмак вправно засунув зброю у піхви на спині, не опускаючи руки, погладив голівку руків’я, що стирчало над плечем.

– Волів би я, – сказав він, – щоби ти не робив занадто різких рухів. Цей меч завжди можна вийняти, до того ж скоріше, ніж ти думаєш.

– Я бачив, – харкнуло чудовисько. – Якби не це, то ти давно вже був би за брамою, зі слідом мого каблука на сраці. Чого хочеш? Звідки ти тут узявся?

– Заблукав, – збрехав відьмак.

– Заблукав, – повторило чудовисько, кривлячи пащеку у грізній гримасі. – Ну так виблукайся. За браму, значить. Настав ліве вухо на сонце, тримай так, і хутко повернешся на тракт. Ну, чого чекаєш?

– Вода тут є? – запитав спокійно Ґеральт. – Конячка в мене зажохлася. Я також, якщо ти не заперечуєш.

Чудовисько переступило з ноги на ногу, пошкребло за вухом.

– Слухай-но, ти, – сказало. – Чи ти мене насправді не боїшся?

– А маю?

Чудовисько