Альянс. Трилогія Палімпсест. Книга 2 - Ярина Каторож
Зі своїми рухами я раду дати могла. Майже завжди. Тільки зі сльозами нічого подіяти не вдавалось. Вони стікали скронями і робили волосся вогким та бридким. Потилиця закрижаніла через лежання на холодному камені.
Довкола була тиша. Повільно, дуже й дуже обережно, я повернула голову спершу в один бік, а тоді — в інший. Нічого не видно. Почувалась надто втомленою, аби дивитись іншим зором, але навіть так відчувала: поряд нікого немає. Жодної живої душі. Тільки пітьма.
Повітря навкруги було застояним та тхнуло підземеллям.
У своїх думках знайти розраду не вдавалось. Там мені було ще гірше. Я хрипко схлипувала, згадуючи, як Златодара просила мене не йти в це місце. Як казала, що має погане передчуття, а я так самовпевнено відмахнулась від застереження, так нахабно його проігнорувала. І тепер, мабуть, через це й самої Златодари вже немає. І Тиграна... що з ними сталося? Що з тими, хто лишився в місті?
Що ж накоїв Всевлад? Невже вони усі потрапили до рук белатів?
Я пригадала, як дарвенхардець приніс зранену Ханну після її першої зустрічі з Ахазом. Страшно було подумати, як вчинить цей жорстокий правитель з жителями Дикого краю, рабинею, що втекла з Бактрії, її дитиною та чужинцем, який ледь розмовляє белатською, коли вони потраплять до його рук. Якщо ще не потрапили. А ще ж... Ахаз зможе завдяки катуванням дізнатись про розташування Павутиння і піти на Дикий край! Де тисячі людей, що ні про що не підозрюють. В яких проти Циркути не буде й шансу.
Ця думка була першим, що стало іскринкою прояснення в затуманеній свідомості. Я потягнула за неї, як за рятівну ниточку.
Їх придумали твої попередники, Стожаре. Для відступника. Не передбачили тільки, що після осквернення цього місця усі ваші штуки почали діяти проти кожного з вас.
Зціпивши зуби, я сіпнула руками в сторони, намагаючись викликати всередині себе хоч щось, хоч якийсь шматочок такої могутньої снаги. Ланцюг заполум’янів золотисто-багряним світлом і впився в тіло, вгризаючись ще глибше в зранену плоть. Я закричала, але навіть це не вдалось зробити голосно — вийшло радше якесь принизливе скімлення. Сили мої, де ви? Де дар, переданий мені незнайомцем? Де спадок усіх Стожарів?
Але я не відчувала їх. Вперше за такий довгий час. Може, то справа була в болю. Може, у втомі й жахливому розпачі. Проте нічого, що так часто сповнювало мене зсередини, текло венами і що я з кожним днем усвідомлювала все більш, як частину себе, зараз не знаходила. Зосередилася, заморгала, викликаючи Стожарів зір. Марно.
Мої сили покинули мене. Лишили в пітьмі.
Від усвідомлення цього я рипнулась сильніше, кривдячи себе ще більше. Загарчала.
Око вловило щось багряне. Відблиск вогню. Таке вже було... колись...
Світи, часи зіштовхнулись у мене в голові і вибухнули сліпучими друзками.
— Тигране? — прошепотіла майже нечутно, повертаючи голову.
— Ні, це не він. Тигран вже не прийде.
Вогонь, повзучи двома яскравими зміями, оточив мене колом. Звикла за тривалий час до темряви, я різко замружилась. Відчула раптово, які гарячі повіки, мовби всипані зсередини колючим склом. Коли ж спробувала знову подивитись — розгледіла за кілька кроків від себе темний силует на тлі сяйливого марева. Він, здавалось, чекав, коли я трохи прийду до тями, бо не рухався і нічого не говорив. Розглядав мене. За хвилину чи дві перетворився на високого чоловіка з широкими плечима. Я не могла роздивитись рис його обличчя, бо очі мої сльозились. Але одяг розгледіла — чорні штани, заправлені в чоботи вище колін, просту полотняну сорочку, підперезану шкіряним паском. У незнайомця були чорняве волосся та коротка борода, де-не-де торкнуті сивиною.
Я здогадалася, хто переді мною. Закасані рукави сорочки й розв’язаний комір виставляли на огляд чорні кутасті тату. А ще статурою та вольовим підборіддям він дуже скидався на свого сина.
— Нарешті. Після стількох годин плачу й виття ти нарешті перестала скиглити і спробувала звільнитись. Бо я вже почувався розчарованим.
Його голос виявився низьким, хрипкуватим та несподівано — приємним.
Я відвела погляд від Ахаза й роззирнулась, як могла. Тепер, при світлі, це дало більший результат.
Я лежала на підлозі у величезній залі, в якій не було видно ні стелі, ні стін. Довкола височіло з десяток високих незрозумілих мені об’єктів. Вони були схожими на темні криві кам’яні плити, тільки якісь дивні. Придивившись, я зрозуміла, що ті предмети просто накриті запилюженою тканиною.
— Ти був тут увесь цей час? — прошепотіла, знову поглянувши на Величного. Він стояв між двома кривими предметами й уважно вивчав мене поглядом. Голос мій пролунав хрипко й ледь чутно. Навіть якби хотіла, гучніше сказати б не змогла. Гортань палала.
— Я багато читав про вас. І чув від своїх батьків. Хіба ви не відчуваєте людську присутність?
