Альянс. Трилогія Палімпсест. Книга 2 - Ярина Каторож

class="book">Що, як маючи в собі достатньо сили й крові Стожара, хай ще навіть не народженого, можна убити Стожара дорослого? Вона ризикувала своїм життям. Ризикувала усім, коли робила замах ножем, якби той випав з її руки, не пройшовши бар’єру Дару Земовита, то Жадану чекала б смерть.

Проте вона ризикнула і виграла. Бо її прикривали усі белати, що були в тій вежі, коли жінка зникла десь за їхніми спинами.

Прикривати було легко — хтось ризикнув іще раз, вмочивши вістря стріли в калюжу крові, що розтікалася підлогою. Стожарової крові. І поцілив у Всеславу, що кинулась мене затуляти. Засліплений болем і розпачем, я цього не побачив. А тоді впав котрийсь Шукач, прикривши нас обох своїм тілом. Інша стріла ковзнула в мене по передпліччю. Я лише міцніше притиснув до себе Смоляну, цілував її волосся, доки з ошалілим виразом обличчя Ратмир не розтиснув мої руки і не змусив відступити під прикриттям Шукачів та патрійських воїнів. Я не давався, я кричав. І, зрештою, вирвався та, підхопивши майже невагому кохану, забрав її з собою.

Ми вистрибнули у вікно. Я зі Смоляною на руках, Ратмир — зі Всеславою. Далі був удар об землю, страшне іржання коней, втеча, свист закривавлених стріл. Тоді — ранок, повний тиші. І Ратмир, про участь якого в цій історії я тоді ще не здогадувався, як і він також — бо, певне, чоловік наклав би на себе руки. І Всеслава — з глибокою раною в стегні, яку ми зуміли зцілити. І ранок той тихий запам’ятався мені погребальним вогнищем, в якому згоріло моє серце і все, чим жив. Тільки тіло чомусь лишилось і ще біль та порожнеча в грудях.

А за тиждень через знесені оборонні брами на землі Патрії прорвалися белати.

А жінку, яка вела їх, було наречено в Циркуті новим іменем, яке вона сама собі обрала. Іменем, яке говорило про те, чого найбільше вона прагнула в житті.

Її нарекли Всевладою.

Частина 5
Глибина
Розділ 1

Було дуже холодно. Але ще сильніше відчувався біль. Липке повітря обволікало тіло, мов змочена шмата, падало важким духом на обличчя, горло, груди, не дозволяючи вільно вдихнути. Тільки ледь-ледь, аби лишитись живою. Кожен вдих і кожен видих давались із великим зусиллям, завдавали нового болю, а тоді розчинялися в темряві, зірвавшись із губ. Повітря тиснуло на ланцюги, якими було скуте моє тіло, притискало їх до обпеченої плоті і від цього ставало ще гірше. Та хіба може повітря тиснути? — майнула божевільна думка. За нею прийшла іще божевільніша: ні, то ланцюг сам стискається, прагнучи мене задушити. Такі уривчасті думки, помережані спалахами болю, були єдиним, що ще усвідомлювалось. Я не могла зрозуміти, день зараз чи ніч і скільки часу минуло. Здавалось — вічність. Вічність криків змінилася безчассям глухого шипіння, сичання, гарчання. Коли я зірвала від вереску свій голос. Кров текла з порепаної шкіри, і то вона була липкою, а не повітря. Омивала моє тіло, творячи багряний саван для майже мертвого Стожара.

Довкола була пітьма. Так довго. Я лишалась у ній так довго. Самотня, така налякана і...

...у відчаї.

Зрадив.

Всевлад.

Всевлад, який проніс Вишену через Лихогори на руках. Який вступив у сутичку з дарвенхардськими псами, відводячи від нас погоню. Який кілька днів тому наливав мені гарячий чай в горня в своїй бібліотеці і сварив, що їм серед столітніх книг. Як? Як?!.. Я ж бачила його думки! Його спогади про спалену матір і його кохання до Ханни. Як могла я так помились, так довіритись, так...

Сльози текли з очей, стікали скронями й через них волосся ставало мокрим і неприємним. Хоча в порівнянні з відчуттями, які дарував заклятий ланцюг, це було геть дріб’язковим.

Ханна... вона знала, що він задумав? Вона з ним?

Єдина людина з нашої компанії, почуття якої я могла прочитати тільки випадково, коли її долали сильні емоції, прорізаючи кокон із пітьми.

Дівчина, яка теж є зрадницею. Або теж, як і я, — зрадженою.

Я не знала, що гірше за таких обставин. Коли ми з Ханною бачились востаннє, а то було вранці перед тим, як я, Всевлад, Златодара й Тигран пішли до палацу, вона була сліпуче-світлою для моїх очей. Якщо раніше, коли мова заходила про сім’ю чи якісь інші важливі для дівчини речі, її дарвенхардська сутність страждала, але такого я ще не бачила. В той момент пітьми майже не було. Але я не питала, чому. Це було не моє діло. Та й так усе було зрозуміло.

Ханна була щасливою. Закоханою. Коханою. І якщо вона й задумувала зраду, то я цього не розпізнала. В ту мить вона видалась мені пронизливо-чистою.

Чого не скажеш про Всевлада, завжди оточеного захистом і незримими стінами.

Але ж... як боляче!

Я намагалася не дихати надто глибоко, щоб пута не