Американські боги - Ніл Гейман
— Вона тобі не підходила, — докинув Локі. — Тобі краще без неї.
— Дуже шкода, що все вийшло саме в такий спосіб, — сказав Середа, і цього разу Тінь розумів, що він має на увазі.
— А якби ж у неї було достатньо гідності, аби залишатися мертвою... — простогнав Локі. — Дуб і Камінь, добрі були агенти. Ти... Ми збиралися... Дати тобі втекти... Коли потяг проминав би Дакоту...
— Де вона? — перебив Тінь.
Локі простягнув бліду руку і показав кудись у глибину грота:
— Пішла отудишеньки... — а тоді без жодного попередження завалився вперед і беркицьнувся на кам’яну долівку.
І Тінь побачив те, що приховувала ковдра: цілу калюжу крові, діру в спині Локі, брунатне пальто, геть промокле від крові на спині.
— Що трапилося?
Локі не відповів.
Тінь не був певен, що Локі ще коли-небудь взагалі щось зможе відповісти.
— З ним трапилася твоя дружина, любчику, — прошепотів Середа. Тепер його вже майже не було видно, ніби він повертався у небуття. — Але битва приведе його назад. Я привид, він труп, але ми все одно перемогли. Досконале ошуканство.
— Проти брудної гри, — відповів Тінь, — перемогти найпростіше.
Відповіді не було. В тінях нічого не ворушилося.
Тінь тільки й сказав:
— Прощавай... — а тоді додав: — Батьку.
Але тепер у гроті не залишилося й сліду нічиєї присутності. Геть нікого.
Тінь пішов назад до Майдану прапорів, але там було порожньо. Чутно було тільки лопотіння і тріпотіння прапорів на штормовому вітрі. Він не побачив жодних людей із мечами біля Тисячотонного рівноважного каменя. Ніхто не захищав Хисткий міст. Він був сам.
Нічого не відбувалося. Місцина була безлюдна. Порожнє поле бою.
Хоча... Не безлюдна. Не зовсім.
То була просто не та місцина.
Це було Рок-Сіті. Це було місце, де люди молилися і поклонялися упродовж тисячі років, а тепер мільйони туристів, що милувалися садами і хиталися на підвісному містку, були ніби вода, що ллється на мільйон молитовних коліс. Тут реальність витончувалась. Тінь напевне знав, де відбудеться битва.
І він пішов. Він пригадував, як почувався на каруселі, спробував згадати ці відчуття, але наступної миті...
Він згадав, як повертає кермо «Віннебаґо» і спрямовує його перпендикулярно до всього. Спробував піймати те відчуття...
І тоді це трапилось: легко і досконало.
Ніби пройшовши крізь мембрану, ніби випірнувши з глибини на повітря — він ступив тільки один крок і зійшов з туристичного шляху на горі, до...
До реальності. Він зайшов за лаштунки.
Він досі був на вершині гори. Це не змінилося. Але все відчувалося по-іншому. Вершина була квінтесенцією місця, серцем речей. Порівняно з нею Сторожова гора була ніби намальована декорація, ніби модель із пап’є-маше на телеекрані — як відбиток сутності, а не сама сутність.
Це було справжнє місце.
Скелясті стіни складалися в природний амфітеатр. Кам’яні доріжки зміїлися довкола і крізь нього, нагадуючи якусь химерну картину Ешера, втілену в камені.
А небо...
Небо темніло. Воно світилося, а все під ним сяяло палахким зеленкаво-білим світлом, яснішим, ніж сонце, що безладно металося собі небесною чорнотою, ніби білий розрив у його матерії.
Це ж блискавка — раптом зрозумів Тінь. Блискавка, що затрималася на одну мить, і ця мить розтягнулася назавжди. Її світло було жорстоким і безжальним: воно випалювало обличчя і висушувало очі.
То була мить бурі.
Парадигми змінювалися. Він це відчував. Старий світ, світ нескінченних ресурсів, необмеженого простору і світлого майбутнього, стикався із чимось зовсім іншим — з павутинами енергії, з бульбашками опіній, із затоками сили.
Люди вірять, думав Тінь. Дуже по-людськи так робити. Вірити. А ще — не брати на себе відповідальності за власні вірування: викликати речі, а тоді не вірити прикликаному. Люди населяють темряву: привидами, богами, електронами, казками. Люди уявляють, люди вірять: і саме вона, ця тверда, ніби скеля, віра і спричиняє все.
Вершина гори була бойовиськом. Він негайно це зрозумів. Він побачив, як вони вишикувалися одне проти одного.
Вони були надто великими. Зрештою, в тому місці все було надто великим.
Там були старі боги: боги зі шкірою темною, ніби старі гриби, рожевою, ніби куряче філе і жовтою, ніби осіннє листя. Деякі були божевільні, а інші — при тямі. Тінь упізнавав старих богів. Він уже бачив їх, або інших, як вони. Там були іфрити і феї, гіганти і гноми. Він бачив жінку, яку зустрічав у затемненій кімнаті в Род Айленді, бачив, як звиваються зелені змійки її волосся. Бачив Маму-джі з Каруселі, з кров’ю на руках і усмішкою на обличчі. Він усіх їх знав.
Він впізнав і нових богів.
Там був хтось, схожий на залізничного магната, в допотопному костюмі і з ланцюжком від годинника на камізельці. Він був схожий на людину, що бачила кращі часи. Його чоло тремтіло.
Там були велетенські сірі боги літаків, спадкоємці мрій про подорожі у повітрі.
Були боги автомобілів: потужні особи із серйозними обличчями, хромованими зубами і з кров’ю на рукавичках: ці отримували людські пожертви в масштабах, що й не снилися нікому після ацтеків.
Але навіть вони виглядали так, наче їм незатишно. Світи змінювались.
Ще деякі були ніби вкриті пікселями: вони легенько світилися, ніби існували від власного світла.
Тіні було шкода їх усіх.
Тінь бачив зверхність нових. Бачив це, але бачив і ще щось. Страх.
Вони боялися, що якщо не зможуть крокувати у темпі мінливого світу, якщо не перероблятимуть, не перебудовуватимуть і не перемальовуватимуть світ своїх картинок, їхній час мине.
Сторони відважно протистояли одна одній. Для кожної супротивники були демонами. Монстрами. Прокляттям.
Тінь зауважив, що сутички вже почалися. На стінах була кров.
Вони готувалися до справжньої битви. До війни. І він зрозумів: зараз або ніколи. Якщо він не діятиме зараз, потім буде вже надто пізно.
В Америці все відбувається цілу вічність, заговорив голос у нього в голові. 1950-і тривали тисячу років. У тебе є час, скільки хочеш.
Тінь крокував, чалапав насеред бойовиська.
Він відчував погляди, спрямовані на себе. Погляди очей і не-очей. Він затремтів.
Голос бізоночоловіка сказав: ти все робиш правильно.
І тоді Тінь подумав: і справді, чорт забирай, сьогодні я воскрес. Після цього все інше — раз плюнути.
— Знаєте, — буденним тоном заговорив Тінь, не звертаючись ні до кого конкретно, — а це ж навіть не війна. Це ніколи і не мало бути війною. Якщо хтось із вас повірив
