Американські боги - Ніл Гейман

Нікого. Нічого. Тільки мотузка, що перегородила вхід до гроту, куди відвідувачам не можна було.

Тінь переступив через неї.

Роззирнувся, видивляючись у темряву.

Шкіру поколювало.

Позаду, з тіней, почувся дуже тихий голос:

— Ти ніколи мене не розчаровував.

Тінь не обернувся. Тільки відказав:

— Дивно. Я тільки те й робив, що розчаровував сам себе. Щоразу.

— Дурниці, — захихотів голос позаду. — Ти робив усе, як треба, і навіть більше. Відвернув їхню увагу, і ніхто не здогадався поглянути на руку з монетою. Це називається «дезорієнтувати глядача». А ще жертвопринесення власного сина: у цій штукенції стільки могутності, що з головою вистачило, аби запустити всю веремію. Певно ж, що я тобою пишаюся.

— Це шахрайство. Усе це просто шахрайство. Ніщо не було правдою. Просто ошуканство, щоб підготувати різанину.

— Аякже, — озвався з тіней Середа. — Шахрайство. Але в цьому містечку більше нема де грати.

— Хочу побачити Лору. І Локі. Де вони?

Йому ніхто не відповів. Порив вітру кинув на нього потоком дощу. Десь дуже близько загуркотів грім.

Він зайшов далі у грот.

Локі Облудник сидів на долівці, притулившись спиною до металевої клітки. У клітці п’янючі феї чистили самогонний апарат. Хтось накрив його ковдрою. Виднілося тільки його обличчя і довгі бліді руки, складені поверх ковдри. На стільці поряд із ним лежав електричний ліхтарик. Батарейки сідали, тому ліхтарик світився жовтаво і тьмяно.

Локі мав пошарпаний вигляд і був дуже блідий.

Але очі привертали увагу. В них досі горів вогонь, і коли Тінь зайшов до гроту, Локі зміряв його уважним поглядом.

Тінь зупинився за кілька кроків від свого колишнього співкамерника.

— Ти спізнився, — голос Локі булькотів і хрипів, — я кинув спис. Я підніс битву Одіну. Все почалось.

— Пиздиш, — відрубав Тінь.

— Став би я пиздіти? Тепер вже не має значення, що ти зробиш. Надто пізно.

— Гаразд, — Тінь замовк і замислився. Тоді перепитав: — То ти кажеш, що є якийсь спис, який треба кинути, аби розпочати битву. Типу як у тій історії з Уппсалою. І то буде битва, з якої ви матимете поживу. Я маю рацію?

Тиша. Він чув, як Локі дихає: хрипко, важко.

— До мене дійшло. Більш-менш. Не знаю вже, коли саме до мене дійшло. Може, коли я висів на дереві. А може, і раніше. Середа дещо розповів мені, на Різдво.

Локі мовчки дивився на нього.

— Це просто шахрайство на двох. Як оце, його улюблене, з єпископом, коштовним намистом і поліцейським. Як із чуваком зі скрипочкою, і чуваком, який хоче купити скрипочку, і бідолашним зажерою, який платить за скрипочку. Двоє, які, здавалося б, по різні боки. Але працюють у парі.

— Нісенітниці, — прошепотів Локі.

— Чому ж? Мені сподобалося те, що ти витворив у мотелі. Кмітливо. Ти мав там бути, переконатися, що все йде як заплановано. Я тебе побачив. І навіть зрозумів, хто ти такий. Але так і не допетрав, що це ти — їхній Світ. А може, допетрав, десь у глибині душі. Я ж упізнав твій голос, зрештою.

А тоді Тінь закричав у глибину грота:

— Виходь. Де б ти там не був. Покажися.

Біля виходу завив вітер, а тоді жбурнув у них розсипом дощівки. Тінь зіщулився.

— Задовбало, що мене завжди розігрують, як бовдура. Покажися.

Тіні в глибині грота заворушилися. Щось набуло матеріальної форми, щось змістилося.

— Любчику, ти збіса багато знаєш, — знайомими інтонаціями озвався Середа.

— То вони тебе не вбивали?

— Е ні, вони мене таки вбили, — пирхнув Середа з тіней. — Як ти гадаєш, чи спрацювало б щось, якби мене не пришили насправжки, га?

Його голос був... тьмяним. Не тихим, але щось у ньому було від старого радіоприймача, що ловить далеку хвилю.

— Ні, любчику, так я ніколи не виманив би їх сюди. Ні Калі, ні Морріган, ні Лоа, ні їбучих албанців, ні... зрештою, ти сам усіх бачив. Моя смерть зібрала їх докупи. Я був жертовною овечкою.

— Дурниці, — відрубав Тінь, — ти був козлом, який потяг усіх під ніж забивача, а сам вцілів.

— Помиляєшся, — завертілася і заворушилася примара серед тіней. — Бо в такому разі мені довелося б зрадити старих богів на користь нових. А йдеться зовсім не про це.

— Помиляєшся, — пошепки погодився Локі.

— Та до мене вже і так дійшло, що ви не зраджували жодну зі сторін, бо зрадили обидві.

— Думаю, можна і так сказати, га? — Середа звучав дуже самовдоволено.

— Тобі хотілося, аби відбулася різанина. Кривава пожертва. З божої крові.

Вітер дужчав. Завивання за входом до грота перетворилось на вереск: ніби там катували якусь здоровенну істоту.

— А чому б і ні? Я сидів на цьому проклятущому континенті тисячу двісті їбучих років. У мене аж кров розрідилась. Я зголоднів.

— А ви обидва живитеся смертю.

Здавалось, тепер він може розгледіти Середу, як той стоїть серед тіней. Позад нього — крізь нього — було видно клітку, в якій поскладали пластикових лепреконів. Середа був силуетом, зітканим із темряви, що густішала, коли Тінь на неї не дивився. Він існував на периферії Тіневого зору.

— Я живлюся смертю, яку мені підносять, — погодився Середа.

— Добре поживився з моєї смерті на дереві?

— О, це було щось.

— Ти теж живишся смертю? — поцікавився Тінь у Локі. Той повільно похитав головою. Тінь здогадався: — О, ні. Певне ж, що ні. Ти живишся хаосом.

Локі усміхнувся: короткою, болісною усмішкою, вогники знову затанцювали в його очах, запалали, ніби жаринки, оправлені в бліду шкіру.

— Ми не впорались би без тебе, — озвався Середа з кутика Тіневого ока. — Я мав стільки жінок...

— Тобі потрібен був син.

— Мені потрібен був ти, любчику, мій рідний попихач. Я знав, що тебе вдалося зачати, але твоя мама виїхала з країни. Надто довго ми тебе шукали. А коли знайшли... Ти був у цюпі. Треба було дізнатися, як тобою маніпулювати. На які кнопки натиснути, аби ти зарухався. З якого ти взагалі тіста, — продовжував примарний голос Середи. Тінь побачив, як Локі самовдоволено всміхнувся. На мить захотілося врізати йому по зубах. — А ще в тебе була дружина, до якої ти міг повернутися. Це було...